Коли родина отримує звістку про загибель рідної людини на фронті, у сімейному житті починається нова чорна сторінка. Коли гине батько, в матерів чи інших близьких рідних зʼявляється завдання — пояснити дитині, що тата більше немає. Цей момент невідворотний для сімей, скільки б років не було дитині. І як це зробити, мами мусять вирішити самостійно.
Суспільне поговорило з чотирма дружинами загиблих військових та їхніми дітьми про те, як їх сповіщали про смерть рідних, як змінюються стосунки з дітьми після втрати одного з батьків і що роблять родини, аби берегти памʼять про них.
Одночасно з цим матеріалом ми публікуємо розповідь дитячої та підліткової психологині Вануі Мартиросян про її досвід роботи з дітьми, які пережили втрату внаслідок війни, про "кімнати памʼяті" та як допомогти дітям прожити це горе.
Марина та Юлія Верхогляд
Командир батальйону 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців Андрій “Лівша” Верхогляд загинув на Світлодарській дузі 22 червня 2022 року. На той момент його доньці Юлії було два роки. Наразі їй пʼять. Її виховує мама Марина, також військова.
Марина: Андрій міг бути не на звʼязку максимум до трьох годин і попереджав завжди про це. Якщо була якась дуже жорстка ситуація, він слав плюсик. Того дня, як він загинув, він також попередив, що ввечері матиме роботу. Коли я лягала спати, то зрозуміла, що він уже чотири години не відповідає на мої повідомлення. Всередині було відчуття, що й не відповість. Відповідальність повідомити мені, що сталося, взяв на себе журналіст Володимир Рунець. Він написав: “Киця, малий загинув”.
У той момент мій світ рухнув назавжди. Ніч, дитина спала, я просто плакала, комбриг не відповідав. Вночі до мене приїхала журналістка Віолетта Кіртока і я попросила її подзвонити мамі Андрія й сказати. Я сиділа біля стінки в коридорі і намагалася заглушити свій крик, щоб не розбудити Юлю.
У наступні дні Юля бачила, що зі мною щось не так, що мама психує, постійно або плаче, або лежить у сльозах, нічого не їсть, нічого не пояснює. На поховання ми вирішили її не брати. А на сорок днів удвох поїхали до Андрія на могилу. Мені всі розказували, що доньці не можна на кладовище. Але я відчувала, що це треба зробити, бо вона теж почала плакати, не розуміючи, чому. В неї почалися проблеми зі здоровʼям. Діти часто перекладають усе на себе: мама плаче ― значить, може, зі мною щось не так? Я мусила їй пояснити, що відбувається.
На кладовищі я їй все розповіла. Сказала, що сюди тепер можна приходити до тата, спілкуватися з ним, що тато на небі, він усе бачить і чує, але фізично його вже немає. Я шкодую, що стільки часу Юля нічого не знала. Але можливо, цей час був потрібен мені, щоб нормально їй усе пояснити.
Юля сприйняла все по-дитячому. Наступні рази, коли я плакала, вона могла сказати мені: “Мам, не плач, ми сильні”. Памʼятаю момент, коли вона просто натягнула свій рукав, витерла мені ним сльози й сказала: “Скільки ти можеш плакати? Я хочу гратися!” З одного боку, мені стало від цього смішно. З іншого — боляче. Бо, Господи, якщо дитина мені соплі і сльози витирає, то який я для неї приклад?
Цей момент став для нас новою точкою. Я зайнялася собою, почала ходити в спортзал, ми стали більше подорожувати. Я додала в наше з Юлею життя, власне, більше життя. Дитина стала спокійнішою.
Не знаю, чи був якийсь у неї момент усвідомлення, що тата більше немає. Перший рік вона могла забутися й запитати, коли тато приїде. Доводилося пояснювати наново, що трапилося. Це було боляче. Через півтора року в садочку був момент. Батьки приїжджали забирати дітей, багато татів не воює. Один хлопчик сказав, що за ним приїде тато. Юля відповіла хлопчику, що за нею тато не приїде, бо він загинув, захищаючи всіх нас. Це мені вже розповіла вихователька, і я подумала: ого, це моя Юля таке каже? Тому я думаю, що вона не розуміє, що таке смерть, що тато в землі ― але знає, що трапилося. Що тепер у нас є місце сили, де є дух тата, де можна з ним поговорити, куди ми приносимо квіти, що тато спостерігає за нами й оберігає нас від ракет і шахедів.
Дуже шкода, що вона забуває тата живого. Коли він загинув, Юля була геть маленька ще й памʼятає лиш кілька особистих моментів. Усе решта з відео. Раніше в нас був такий паперовий будиночок, у якому Андрій з Юлею гралися. Він був уже такий старий, ми возили його по всіх квартирах. Зараз він уже розтягався вкрай. Юлі подарували його на два роки і ось тільки у пʼять з половиною ми його винесли.
Мені дуже важливо, щоб Юля і всі інші люди памʼятали: тато не помер. Помирають від хвороби, від нещасного випадку. А він загинув на війні. Тато виборював для неї те прекрасне дитинство, яке вона має. Андрій казав, що любов до України — це тепло, яке всередині. Відчуття любові до батьківщини в неї ― це завдяки йому.
Мені також дуже важливі публічні прояви памʼяті про Андрія. Я розумію, що військовослужбовці гинуть щодня і тих, хто служив раніше, люди забувають. Люди, які служили разом, гинуть, отримують поранення, переводяться в інші підрозділи і принципи загиблих командирів далі не передаються. Це про забуття. Недарма кажуть, що поки людину памʼятають, вона жива. Мені дуже хочеться, щоб імʼя Андрія та його побратимів памʼятали. У маленьких дрібницях: назві вулиці, назві ліцею, в обговореннях у медіа. Хтось почує імʼя, зайде в інтернет, почитає ― і це вже буде про памʼятування.
Усім, хто переживає втрату й має дітей, я хотіла б сказати: в будь-якому віці дітям краще говорити правду. Наприклад, сказати, що тато на небі. Я на власному досвіді відчула, що дитині гірше, коли вона не розуміє, що коїться.
А ще — треба бути сильними. Я розумію, що це така популярна фраза й коли мені її кажуть, я відповідаю, що не хочу бути сильною, а хочу до нього на ручки й поплакатися в плече. Але якщо у вас є дитина, то ви просто мусите. Якщо не сильними, то хоча б гідними своїх чоловіків для власних дітей. Це дуже втомлює. Я відчуваю, що я постійно виснажена, у мене болить голова, через місяць після загибелі Андрія в мене був мікроінсульт, були панічні атаки, я важко сходила з антидепресантів. Та я розумію, що зараз Андрія оцінюють по мені. А він — Герой України, командир і просто весь дуже класний. Я би хотіла, щоб його оцінювали саме так.
Юлія та Єлизавета Селютіни
Молодший сержант 112-ї окремої бригади територіальної оборони Олексій “SOX” Селютін 12 липня 2022 року помер у лікарні в Дніпрі внаслідок численних поранень, які отримав у боях на Донеччині. Його доньці Єлизаветі тоді було 12 років. Зараз їй 15. Її виховує мама Юлія.
Юлія: Ми з дочкою були за кордоном. Вісім місяців я не бачила чоловіка. Я мала їхати в Україну за документами ― зателефонувала йому і вперше відповіді не було. Зрозуміла, що щось не те. Мені подзвонили його побратими. Сказали, що Олексій важко поранений. Шлях через усі кордони був довгим, постійні затримки. Олексій помер у лікарні в Дніпрі. Я так і не встигла побачити його живим. Про смерть мені повідомив його брат. Мені забракло 10 годин, щоб доїхати.
Наша донька Ліза була за кордоном сама. Мені довелося самостійно вирішувати, як повідомити про смерть тата. Я розуміла: якщо не зроблю цього, це зроблять соцмережі, друзі, знайомі. Це була ніч. Я порадилася з психологом, Ліза була вдома з нашими друзями, я їй зателефонувала і все сказала — що він був поранений, що з ним були друзі і родичі, але, на жаль, травми виявилися несумісні з життям. Мені дуже хотілося бути з нею поруч у той момент.
Ліза: Коли мама подзвонила, я розуміла, що щось не так, бо тато не відповідав на мої дзвінки й повідомлення два дні. Але я не могла це усвідомити. [Дізнавшись про загибель,] я просто випала. Мені здається, що цих днів не існувало. Всі емоції заблокувалися. Це шоковий стан: всередині болить, ти хочеш просто ридати, а не можеш.
Мене не було ані на похованні, ані на девʼять днів, ані на сорок. Я хотіла б, але фізично це було неможливо. Тому, можливо, через це я не сприймала, що тата більше немає. Були думки, що тіло просто переплутали, що родичі брешуть, що всі помиляються, що татуювання, за яким мама упізнала тата, насправді не його.
Юлія: Коли я повернулася до Лізи й говорила їй, що тата більше немає, пропонувала їй поговорити про це ― вона не сприймала. Дитина вже була інша. Вона нічого мені не розповідала. А я, навпаки, хотіла згадувати тата з нею. Мене це все ображало.
Так тривало з рік. А тоді почалися відкати. Лізина нервова система не витримувала навантаження. Тривожний депресивний розлад, панічні атаки, втрата свідомості. Призвело це все до медикаментозного втручання, яке блокувало істерики.
Мені, як мамі, було страшно вперше дізнатися, що в Лізи панічна атака. Це трапилося в школі, було схоже на напад астми. Вона "відключилась". Мене викликали в школу, бо злякалися: ніхто не знав, що це таке і вона не могла говорити. Після цього ми звернулися до лікаря. Пройшли купу обстежень, щоб зʼясувати, що Ліза фізично здорова, а це — її реакція на стрес.
У рік, поки я плакала, кричала та їздила на кладовище через день, Ліза "поставила себе не паузу". В цьому ніхто не винен, бо ніхто не знає, як правильно.
Ліза: У мене довго був такий стан, що я ніби своє виключила. Мамі погано ― отже, треба маму підтримати. Я не могла виплеснути власні емоції, бо думала про іншу людину.
У нас із мамою дуже схожі характери. Ми як вогонь і бензин ― а тато був у нас, як пісок і вода, який гасив двох. Коли тата не стало, мама ніби розпалювала вогонь, а я підливала бензину. Тоді я в одну кімнату, вона — в іншу. За кордоном, коли ви лише вдвох, знайти баланс було дуже складно. А найскладнішим було правильно підібрати слова, щоб вона як старша людина із впливом на мене могла зрозуміти і мою позицію.
Юлія: Ліза просто взяла на себе роль дорослої. Як і всі дружини, які втратили чоловіків, я закрилася в собі. У групі підтримки для жінок, які втратили, деякі казали, що вони ледь могли змусити себе встати з ліжка, щоб зварити дворічним дітям поїсти. Це стан безпомічності.
Коли ми повернулися в Україну і я пропонувала сходити до тата на кладовище, Ліза це не сприймала й майже рік туди не їздила. А тоді почала їздити туди сама і я навіть про це не знала. Коли дізналася, мені стало страшно. Я переживала за її здоровʼя, щоб вона не втратила там свідомість. Плюс це далеко від місця, де ми живемо. Я попросила Лізу, щоб вона ніколи сама туди не їздила й завжди брала когось з собою, із ким їй комфортно. Я розумію, чому вона так вирішила. Наодинці ти можеш поплакати, поговорити, згадати.
Ліза: Я брала з собою подругу, лишала її за воротами й говорила, що якщо мене через двадцять хвилин не буде, щоб вона зайшла і забрала мене. Поки мама про це не знала, вона могла приїхати додому з цвинтаря й розповідати, що хтось на могилі в тата квіти лишив. А мені просто було некомфортно розповідати, що це я. Мені й досі, коли приїжджаю туди сама, якось спокійніше.
Юлія: Я стала краще помічати стан Лізи десь через 4-5 місяців після втрати. Якось вона прийшла додому після прогулянки з подружкою і в неї почалася істерика. Вона плакала й не розуміла чому. Не могла заспокоїтися. Тоді я зрозуміла, що вона поступово почала вимикати контроль.
Вперше нормально поговорити про тата ми змогли вже коли минув рік і треба було вирішити, яким буде памʼятник на кладовищі. Я розуміла, що мушу обговорити це з Льошиною мамою, братом, з усіма людьми, які мають право на свою думку й побажання. Бо це місце, до якого всі приходять. На розмову з Лізою я налаштовувалася дуже довго. Я пояснила, що це серйозний момент і ми маємо подивитися варіанти, обрати фотографію. До цього вона його знімки не передивлялася. Навіть перевертала портрет із чорною стрічкою, коли ми жили закордоном, ховала його. Коли ми з друзями й родиною дивилися якісь відео спільні, Ліза виходила. Але я знала, що правильний момент, щоб почати згадувати, настане. Так і вийшло.
Ми багато працювали з психологами. Я вважаю, що жінки, які кажуть, що вони самі справляться, що в них усе добре, самі себе обманюють. Не вірю, що після втрати батька не змінюються стосунки з дітьми. Дівчатка реагують по-своєму, хлопчики інакше. Може зʼявитися гіперопіка над мамою. Дитина хотітиме оберігати, втішати, заспокоювати. Але вона не має проживати це сама.
Зараз я вже розумію, що якщо дитина не хоче говорити про тата, якщо вона не готова, не треба насильно її змушувати. Дитина в будь-якому віці має сама це вирішити.
Ліза: Мама постійно мене запитувала, що я памʼятаю про тата, що хочу запамʼятати. "А памʼятаєш цей момент, а той?" Для мене це було дуже важко перший рік.
Юлія: Зараз Ліза поступово сходить з антидепресантів. Через три роки ми більш-менш розуміємо, якою має бути підтримка. Я адмініструю спільноту “Маємо жити" для дружин полеглих військових, у ній майже шість тисяч людей. Усі дівчата проходять через страшні речі. Я сама створила чати, в яких є кілька гілок про горювання в дітей різного віку. Бо ми, дружини, все-таки дорослі. А є діти, які ще навіть не говорять ― але їм уже треба пояснювати, що сталося.
Я хотіла б сказати всім, хто проживає втрату: слухайте уважніше своїх дітей у будь-якому випадку.
Ліза: Діти своїми діями самі покажуть, що їм треба. Не вигадуйте зайвого. Психологи й книжки — це теж класно, але ще важливіше постежити за своєю дитиною день-два.
Юлія: У всіх різне сприйняття світу. Як мама скажу, що, по-перше, треба зробити так, аби в повідомленні дитині про загибель близької людини обовʼязково брала участь мама. У моїй ситуації найгірше було те, що я була тут, а моя дитина — там. Мама не може перекласти цю відповідальність, як би важко не було. І не треба вигадувати, що тато повернеться. Кажіть правду, скільки б дитині не було років. Бо найрідніші люди, які зможуть вас зрозуміти і підтримати — це ваші діти.
Ольга Бірзул та Захарія Онисько
Молодший лейтенант 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ Віктор “Тарантіно” Онисько загинув 30 грудня 2022 року поблизу міста Соледар на Донеччині. На той час його доньці Захарії було дев'ять років. Зараз їй 11. Захарію виховує мама Ольга.
Ольга: 30 грудня з самого ранку від Віті не було жодних "плюсиків". Я знала, що він у Соледарі й що там пекло. Але він виконував обовʼязки ротного, переважно перебував у підвалі на КСПКомандно-спостережний пункт.. Лише потім я дізналася, що він постійно ходив до своїх хлопців в окопи, щоб у них тримався бойовий дух, щоб вони йому довіряли.
Увечері подзвонив побратим. Він просто плакав у слухавку. Я думала, що Вітя поранений, думала, що байдуже, нога чи рука ― адже з його любовʼю до життя ми перенесли б усе. Перед тим ми багато говорили з Вітею про те, що, можливо, побачимося на Новий рік, бо 1 січня — це річниця нашого знайомства. Він подав прохання на відпустку. Його роту відводили вже з Соледару, я про це не знала тоді. 30 грудня о сьомій ранку прилетіло щось важке й він загинув на місці. Мені передали його рюкзак — там усе було рівненько так складено й утрамбовано, якраз до виїзду.
Я покликала Захарію. Обійняла і сказала. А потім відчула такий гострий біль, якого ніколи не знала раніше.
Захарія: Ми просто сиділи на ліжку і плакали. 2023-й зустріли в потязі. Вдвох у купе.
Ольга: Ми були у Відні, де я працювала над книгою для підлітків і я зрозуміла, що маю їхати в Київ. Захарія тоді захоплювалася Гаррі Поттером. Вона дуже мене підтримувала тим, що казала: “У Гаррі Поттера двох батьків немає, а в мене ще лишилася ти. Значить, ще будемо триматися”. Вона сиділа, гладила мене по голові й повторювала, що тато оберігав Гаррі Поттера, а значить наш тато буде її оберігати.
Я ледь сиділа. Мені треба було бути поруч з Захою, а я ніби розпадалася на атоми, настільки це все боляче.
В морзі я мала годину, щоб побути з ним. Після кладовища ми з друзями подумали, що Вітя не дозволив би, аби ми отак його провели. Тому ми влаштували прощальний вечір із музикою, друзями, відео й фото про нього. Там був ді-джей, наш друг, який вмикав наші спільні треки. Думаю, що це тоді дуже сильно нас зʼєднало. Тоді, на початку 2023-го ми всі розуміли, що це не фінал війни. Що треба загартовуватися для помсти за наших найдорожчих і творити пам’ять так, аби їх подвиг не перетворився у статистику втрат.
Я хотіла би, аби Захарія памʼятала останній вечір з татом як щось яскраве, з творчими людьми. Ми не релігійна родина, але мені подобається, коли люди прощаються з загиблими й кажуть про перехід. Ми ж не знаємо, як там після смерті. Можливо, нічого нема. А, може, ти перероджуєшся в щось.
Мені хотілося, щоб наші друзі памʼятали цей дивний, але в чомусь обʼєнувальний вечір. Ми маємо право прощатися з близькими так, як ми хочемо. Не можемо дозволити росіянам забрати нашу молодість, пристрасть, яскраві спогади. А це було для мене в тому числі про прощання з молодістю, але так, щоб залишити яскравий спогад. Бо Вітя був яскравим.
Ти памʼятаєш?
Захарія: Щось памʼятаю. Але десь до року 24-го мало спогадів. Роблю висновки про події зі слів інших.
Ольга: Бачиш, думаю, її дитяча психіка просто перекрила ці спогади.
Ми з друзями щороку на день народження Віті зустрічаємося в барі, спілкуємося, слухаємо його музику і дивимося фільм про нього. Я вирішила, що не хочу будувати памʼять про Вітю довкола дати його загибелі. Я тільки нещодавно почала казати слово “смерть”.
Захарія: Памʼятаю, як ми повернулися в Україну, мама сіла за компʼютер біля вікна й почала розбирати архіви сімейних фотографій. Рік вона майже щовечора розсортувала ці знімки. Казала мені: “Захаріє, я розбираю це зараз, щоб воно було в тебе, щоб ти могла в будь-який момент підійти й подивитися, якими ми були щасливими”.
Ольга: Ми дуже багато фотографували і знімали. Це класний екскурс у минуле. Я мала можливість це все розкласти, згадати і ще раз відчути, яке чудове розкішне життя в мене було і як я хочу триматися за нього далі. Бо туга і сум поглинають тебе повністю.
Для мене рік архівування був не просто про прощання, а про утрамбовування досвіду в собі. Бо прощатися з цим неможливо.
У мене досі таке відчуття, що Вітя нас береже, просто тепер це геть інші стосунки. Його немає фізично ― але він в нашій памʼяті й думках. Цей код вже прописаний в мені назавжди. Заха часто каже, що їй легше, бо вона знала тата девʼять років, а я сімнадцять.
Захарія: Я не кажу, що мені легше. Я просто підозрюю, що мені теоретично мало б бути легше, по-перше, тому що я — дитина, а по-друге, тому що я знала тата менше часу. Але це важко порівняти, бо для мами він був коханою людиною, а мені татом. Це від початку два різні види любові. Можливо, і втрата проживається по-різному.
Мені важко порівнювати, як змінилися наші стосунки з мамою після загибелі тата. Його не стало, коли я була геть малою, а зараз я вже майже підлітка. Важко порівнювати, що змінилося через втрату тата, а що через те, що я росту.
Ольга: Захарія може й не може порівнювати, але я можу.
Вітя точно закривав усі питання з її адреналіном. Він захоплювався мотокросом, купив Засі дитячий мотоцикл, екіпірування та два сезони її тренував. Мріяв їздити у спільні мото-подорожі.
Ми щовихідних десь були, багато мандрували, ходили на концерти. У Захи було дуже насичене життя. А зараз мені часом здається, що я досі сплю й мені все сниться. Не можу повірити, що тепер треба жити інакше. Половину мене ніби кудись забрали й викинули.
Але тепер я люблю Захарію за нас обох. Думаю, завдяки частково вспадкованому Вітіному підривному характеру, Заха тепер допомагає витягувати нас із різних непростих станів.
Захарія знає, що я присвятила Віті свою книгу про кіно для підлітків. Там є також окрема сторінка, де Вітя розповідає про монтаж. Захарія знає, що як тільки вона трошки підросте, зможе через цю книжку знаходити не лише нових друзів, а й знайомити їх із татом. Також є два фільми, які присвячені Віті. Коли вийшов у фільм “Фрагменти льоду", ми ходили на нього з Вітіними батьками й цей показ був такий гірко-солодкий. Це був дуже важливий вечір для нашої родини і я вдячна друзям, що вони допомагають творити публічну памʼять про Вітю.
Ми робимо свою історію. Книжки, фільми, гори. У Віті є гора. Звісно, насправді це не його гора, але для нас — його. Рід його тата з Закарпаття, тому ми там розвіяли Вітін прах. Після втрати я волонтерила в організації “Українські мурахи”, які організовують табори для родин полеглих воїнів у горах. Тепер ми регулярно їздимо на Закарпаття, піднімаємося на гору та вмикаємо з донькою для Віті наші нові музичні знахідки.
Внутрішньо у мене є незгода з офіційним процедурами вшанування героїв. З цим скандалом довкола меморіального кладовища, з тим, що відбувається в центрі Києва біля саморобного меморіалу з прапорцями на Майдані незалежності. Там довго не було охорони. Такий парадокс: влада водить туди офіційні делегації, а про саме місце не дбає.
У нашому районі є Алея Героїв. Я погодилася дати для неї біографію Віті, ми були на відкритті. Влада навіть вулицю вулицю не перекрила, машини не зупинялися. На написах — ні слова про те, ким були ці хлопці до війни. Такий радянський канон вшанування, який нічого не говорить про наших захисників. Дата народження, дата загибелі, назва бригади, чин ― і місто, де загинув. Але особистість людини визначає не бригада, в якій людина воювала, не посада у війську, не місце загибелі, а ким вона була до війни. Це ж феномен нашого війська: більшість людей у ньому були звичайних професій, що зупинили своє життя й пішли на війну. Цей феномен треба плекати ― а ми це втрачаємо, бо не вміємо памʼятати.
Я втратила не лише коханого. Мені досі важко, бо це три втрати в одній: коханого, тата моєї дитини і найближчого у світі друга. Але я зберігаю багато особистої історії про Вітю. Для себе й для Захарії. Щоб вона мала власну скриню, з якої могла б діставати різні спогади, уявлення та інтерпретації про батька, коли буде готова.
Захарія: Якось я випадково в однокласника почула поради, які можуть врятувати життя. Там ішлося про те, що якщо ви сильно вдарилися головою і вам хочеться заснути ― не засинайте, бо ви не прокинетеся. Це може бути своєрідною метафорою. Коли вам важко і здається, що зараз ви впадете у яму і все закінчиться, бо це буде кінець ― то ні. Буде ще більш боляче, ще складніше. Якщо ви впадете в яму, ви з неї більше не виберетеся. Тому краще з останніх сил її обходити. Ходити по краю, рухатися, можна навіть не вперед.
Ольга: Ну, добре, а як це стосується втрати?
Захарія: Я впевнена, що жоден тато, який загинув, не хотів би, аби його дружина, дитина, будь-хто падали в безвихідну чорну яму горювання.
Ольга: У мене є три тези про втрату. По-перше, треба не боятися звертатися за допомогою, не боятися психологів. Допомога на початку дуже потрібна. По-друге, залишитися на самоті зі своїм горем дуже важко ― але тепер ми, дружини, самі стаємо захисницями своїх дітей. Це теж про гідність. Мене дратує, коли нас сприймають як жертв. По-третє, треба довіряти собі й дозволяти памʼятати чоловіка так, як ти хочеш, щоб його запамʼятали. Не треба йти за тим, що кажуть сусіди, релігія, інші люди. Це ваша з ним особиста історія.
Нам, жінкам, які втратили, пощастило зустріти найкращих людей цієї країни. Ми любили чудових чоловіків, а вони любили нас. Це вже безцінний скарб.
Оксана Корчемна та Ян, Емілія, Ангеліна, Валентин і Нікіта
Військовий Третьої штурмової бригади Сергій Корчемний загинув 11 квітня 2025 року на Луганщині. Сергій — батько пʼятьох дітей. Найстаршому Нікіті 19 років, Валентину — 18, Ангеліні — 14, Емілії — 4, Яну — майже два роки. Молодших дітей виховує мама Оксана.
Оксана: Коли сусідка подзвонила мені й сказала, що приїхали з ТЦК, я ще не знала, що мені повідомлять про загибель Сергія. Вдома був лиш Валентин, я з молодшими дітьми у тітки. Я думала, що ТЦК треба якісь документи, попросила його дати. Він підійшов до них, а вони кажуть: “Від тебе нічого не потрібно, тільки маму”. Сусідка ще раз мене набрала ― думаю, що тоді вона все вже зрозуміла. Потім вона надіслала мені повідомлення, що я маю на девʼяту ранку бути в воєнкоматі терміново. Тоді вже і я запідозрила щось не те.
У воєнкоматі мені пояснили: приїжджали сповістити, що чоловік зник безвісти, але не встигли. А тоді вже ТЦК повідомили, що він загинув. Знайшли тіло.
З Сергієм ми познайомилися у 2005 році. У нас були різні етапи в стосунках. Він уже мав дитину від першого шлюбу — це найстарший, Нікіта. Потім у нас народився Валентин. А одружилися ми вже, як я була вагітна Ангеліною. Розписалися і все. У 2015-му він пішов в АТО, воював рік і три місяці. Тоді щороку проходив військову підготовку ― навіть коли почався ковід. Аж коли я завагітніла Емілією, перестав їздити.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій був на заробітках у Хорватії. Він повернувся до Києва, хотів прориватися до нас у Ворзель пішки. Його не пустив кум. Ми виїхали самі 9 березня й поїхали в Рівне. В Емілії через пережитий страх почались проблеми зі здоровʼям, ми лягли в лікарню. А Сергій оббивав пороги воєнкомату, бо всі його документи лишилися сховані вдома. Йому завели новий військовий квиток і сказали, що буде в резерві, бо має трьох діток. Він говорив, що вивезе нас за кордон, а сам піде. Казав: “Що я дітям скажу, якщо не піду?” Я відповіла — або ми їдемо усі разом, або ніхто нікуди не їде.
Ми прожили за кордоном рік. Я припинила годувати груддю Емілію, завагітніла Янчиком. Четверта дитина! Але Сергія це теж не втримало. Коли ми повернулися в Україну, він уже через місяць знову пішов у воєнкомат. А я вагітна, плачу — ну куди? Як я сама буду з дітьми? Він заспокоївся. Тиждень перед пологами я лежала в пологовому на збереженні й він сам був із дітьми. Казав тоді: Оксано, тобі памʼятник треба ставити.
Що пів року він ходив у воєнкомат поновлювати бронювання як багатодітний батько. А в нас була така хохма: кума, яка працює у воєнкоматі, якось сказала йому, що для того, аби багатодітного батька забрати в армію, треба дозвіл від дружини підписаний. От одного разу він пішов поновлювати бронь і спитав там, чи треба від дружини довідка, що ми багатодітні. З нього почали сміятися. Кажуть, тепер ми розуміємо, чого з багатодітних ніхто не йде воювати — бо у вас розумні жінки. Тоді Сергій приїхав додому і сказав, що йде на війну.
Він знав, що після навчання піде у Третю штурмову. Через півроку ми приїхали до нього в Ізюм. З дітей тільки Ангелінка не змогла поїхати. Ми ночували в нього три ночі й чотири дні. У відпустку його ні разу не відпустили. У квітні лиш почалася розмова, що дадуть відпустку на 15 днів, що прийшов наказ. Казав, що після Паски точно приїде. Вийшло, що на Паску ми його поховали.
Про те, що тато загинув, Валентин почув одразу. Він подзвонив Нікіті й сказав йому. Ангеліна почула, на жаль, коли я говорила з їхньою тіткою по телефону одразу після походу у воєнкомат. Мені через це було дуже важко, але вже як вийшло. Емілії ми пару днів взагалі нічого не казали і вона не розуміла, що відбувається. Бо зі мною в домі постійно були рідні, а вона не знала чому. Її хрещена поговорила з психологом, чи потрібно казати їй і як краще. Психолог порадила підібрати момент і все ж повідомити.
Янчик якраз ліг спати, я взяла Емілію на руки. Коли я сказала, що тато став ангелочком і тепер нас буде так охороняти, вона почала істерично плакати. Я не знала, що робити, просто обнімала її і цілувала. А потім в якийсь момент вона запропонувала подзвонити хрещеним, потім іншим кумам, вона дзвонила до всіх, кого знала, і казала — тато помер, він тепер ангелочок. Мені здається, коли вона це проговорювала, їй ставало легше.
Найменших дітей на похорон ми не брали. Взяли вже на другий день, як возили сніданок на кладовище. Вони бачили, що тато похований. Ян ще не розуміє. Він тільки чує, як на телефон приходить сповіщення, то завжди каже: “Тато”, — бо ми з Сергієм завжди зідзвонювалися і він тільки це чув, то завжди ніс мені телефон і казав, шо це тато. Ми казали Яну, так само як Емілії, що тато тепер ангелочок. Але минув місяць і він все одно каже “тато” на будь-яке сповіщення.
Валентин з Нікітою їздять на кладовище кожні два чи три дні. Мене не завжди беруть. Кажуть, що просто до батька хочуть. Я це розумію. Вони кладуть квіти, стоять біля нього. Ще казали, що запалювали батьку сигарету. Сергій багато курив і багато разів кидав.
Серед моїх близьких немає таких, хто втратив. Але дівчата з Третьої штурмової додали мене в групу родичів загиблих воїнів. Ми там наче на одній мові спілкуємося, знаєте. Бо тут якось багато хто не розуміє і не знає, що це таке. Люди живуть, але я знаю, що Сергій хотів би, аби й ми жили, аби в нас все було добре. Він мріяв побудувати будинок, бо в нас дуже маленька квартира на всіх. Завжди прагнув, аби ми жили в достатку.
Розуміння втрати мені не дається. Ми ховали його в закритій труні, я знаю, що він там, але серцем не вірю. Хочеться, щоб він подзвонив чи написав. Він ніколи для мене не буде мертвим. Він тепер наче всередині мене живе ― є таке відчуття, ніби він завжди зі мною. Так я ніби можу з ним спілкуватися, розповісти за дітей. Але все одно від нього відповіді немає.
Він воював 10 місяців і за цей час я ніби вже звикла бути самою з дітьми. Та навіть тоді, після того, як бачила людину щодня, а потім перестаєш, воно рве.
Діти багато відволікають. Я постійно з ними зайнята і не так часто думаю про його загибель. Ми любили збиратися десь разом з дітьми. Він дуже любив рибалку. Зі старшими ми часто їздили, а як вже менші зʼявилися, то стало менше часу. Єдиний час, коли діти часто й подовгу бачили батька ― це як ми жили у Хорватії. Він працював плиточником, у нього було три-чотири обʼєкти, але мав вихідні. А тут постійно робота, щось по дому треба, десь ще якісь авантюрки брав, щоб заробити. Він багатьом людям у Ворзелі плитку вдома положив, мав хист.
Я б хотіла запамʼятати про нього все. Емілія маленька, Ян ще геть маленький. Я би хотіла, аби діти знали, що тато їх дуже любив, скільки міг часу їм приділяв. Коли дзвонив чи скидав голосове, завжди казав: мамулічка, я вас дуже люблю, це мої діти, я їх люблю. Перед кожним бойовим виходом говорив: “Такі як я не пропадають”. Він думав, що безсмертний. Напевно, всі хлопці, які воюють за своїм бажанням, так думають.
На жаль, ніхто з його побратимів не приїхав на похорон, тому я досі не знаю, що з ним сталося. Дівчата, які допомагають мені збирати документи, казали, що я мала їхати в Дніпро на впізнання. Я не мала на кого лишити дітей, тому не поїхала. Але в нього на руці були такі чотири маленькі ніжки — Нікіта, Валентин, Ангеліна й Емілія. Як родився Янчик, він хотів ці ніжки взяти в одну більшу. Але не встиг. По цим тату його й упізнали.
Спілкування з близькими в мене не змінилося. Зазвичай, всі співчувають. Та я думала, що в нас у Ворзелі є якась Алея героїв ― а в нас немає. А на кладовищі вже героїв мабуть із десяток поховані. І це чийсь тато, чийсь чоловік, чийсь син. Як виявилося, у Ворзелі нічого немає про їх памʼять. Я розумію, що ми маленьке місто ― але я б хотіла, аби люди бачили, якою ціною це все життя дається.
Коли Сергій загинув, мені багато людей говорили: “Тримайся, все буде добре”. А за що триматися? Що буде добре? Я знаю, що наші воїни віддають свої життя, щоб ми жили. Якось ми з дітьми були на дні народження і дзвонив Сергій. Я питала в нього, чи він хоч не ображається, що ми тут святкуємо, а він воює. А він каже мені: “А заради кого я воюю? Щоб вам було добре жити”. Тому я знаю, що життя продовжується. Але час не лікує. З часом ти просто тільки трохи заспокоюєшся.
