Чернігівський біатлоніст Андрій Дериземля мріяв з дитинства взяти участь в олімпіаді. Напевне, як і більшість спортсменів. Та мало кому випадає шанс п’ять разів поспіль взяти в ній участь. Спортсменові вдалося! Яким був його шлях до Олімпу – читайте далі.
З нагоди 30-річчя Національного олімпійського комітету України Суспільне Чернігів готує для вас цикл матеріалів "Шлях до Олімпу: історії спортсменів Чернігівщини".
З біатлоном чернігівського познайомився, коли у його рідному селищі Жовтневе, що на Сумщині, відкрилось нове відділення з біатлону. Тоді він не підозрював, що п’ять разів візьме участь у найвищих змаганнях – Олімпійських іграх.
Переїхавши до Чернігова, він продовжував досягати вершин. На цей час Україна здобула незалежність, а з нею прийшло усвідомлення того, що шансів потрапити до національної збірної – більше. Тож участь в Олімпійських іграх спортсмен поставив собі за мету.
«В 1994-му році, коли я дивився Олімпійські ігри, які відбувались в Ліллехаммері, вболіваючи за нашу прославлену біатлоністку Валентину Цербе-Несіну, я тоді вже для себе, як молодий спортсмен, який показував непогані результати на рівні юніорських змагань, я чітко розумів, поставив собі завдання потрапити на Олімпійські ігри. І в 1998-му році я був учасником Олімпійських ігор», - розповідає Андрій Дериземля.
Спортсмен пригадує, що тоді наполегливо тренувався, намагався робити більше, ніж інші. Тоді тренери не схвалювали такої поведінки, тож часом робив це тихцем. Ввечері, каже, наймався додатково стрільбою.
Вже у 1998-му році Андрій Дериземля у складі збірної відправляється до Японії на участь в Олімпійських іграх. Каже, то були «найідеальніші і найбільш чітко», а в кожного спортсмена було всього по дві пари лиж.
«Була така іще курйозна ситуація: перший спринт, в якому я брав участь, перше коло я пробіг, відстріляв. Був сильний достатньо вітер, але снігу майже не було. Дерева росли близько біля стрільбища (саме біля мішені). Коли був порив, не видно було взагалі мішеней. Я пішов на друге коло, і на один з підйомів виходить тренер, махає руками, що все. Всі спортсмени в шоці: як це так? Оминають його, не зупиняються, я в тому числі. А потім виходить вже не тренер, а суддя, киває: стоп. Ми зрозуміли, що змагання зупинили, комісія суддів прийняла рішення про зупинку цієї гонки. Як на мене, як тоді непогано стріляв перший рубіж, біг також не дуже погано. Що я втратив чи не втратив – це вже риторичне запитання. А от ті спортсмени, які вже фінішували, і їм вдалося відстрілятись на «нуль», або з одним колом штрафу – вони могли стати олімпійськими чемпіонами. Цей старт перенесли через день – була друга спроба».
І якщо, за словами Андрія Дериземлі, перші Олімпійські ігри в Японії були, скоріше, ознайомчими, то перед участю в наступних спортсмен ставив собі за ціль отримати нагороду.
«В мене була мрія здобути олімпійську медаль, а не стати лише учасником. Кожні Олімпійські ігри, в тому числі і перші – це була боротьба здобути нагороду. Можна коментувати кожні Олімпійські ігри, чому саме не вдалося. Наприклад, наступні Олімпійські ігри (це 2002 рік, Америка) прорахувалися з поселенням – поселилися вище від місця проведення змагань. Не було відновлення організму, вся команда була у жахливому стані. Це була провальна Олімпіада, і прорахунки взяли на себе ті люди, які відповідали за поселення».
«У 2006-му році нам за рік поставили нового тренера з Росії, він колишній тренер Радянського Союзу. Звик, що лава запасних – людей з 30-50 одного рівня. І за цей олімпійський сезон, умовно, ми жартували з хлопцями, що «дожило» до зими три чоловіки, всі вже влітку були вихолощені – не мали сили тренуватись, а тим паче – змагатись. І по сезону кращий результат був у мене – десяте місце на етапі кубку світу. Інші хлопці не потрапляли навіть в 20-30. Це фантастичний перебір навантаження. Тому також невдалі Олімпійські ігри. Хоча взагалі по підготовці плановій (міжолімпійський цикл 4 роки), по інвентарю – все було добре. Особисто для мене в спорті, в біатлоні, мали припадати на ці Олімпійські ігри кращі результати».
У 2010 році Олімпійські ігри відбувались у Ванкувері. Андрій каже, це «не фартові ігри для мене».
«Був у чудовій спортивній формі, в спринті два штрафи на вогневому рубежі – один із них навіть колихнулась мішень, але трохи пішла і повернулась назад – не закрилась. Якщо би вона закрилась – я би був в призах. Тобто 5 місце – це був кращий результат на Олімпійських іграх».
Після 2010 року планував закінчити спортивну кар’єру, але залишився. Його останні Олімпійські ігри були 2014-го року в Сочі. Був досить непогано підготовлений. Каже, тоді під час тренувань ставку робили на жіночу команду.
«І так був побудований цикл тренувальний, що акліматизація була розрахована більше під дівчат, а ми стартували перші. Тобто вся команда була у дуже важкому фізичному стані. Дівчата ж, як було заплановано, відновились. Можливо, і цей був фактор, можливо, були й інші, які не дали змогу показати результат. Тим не менше, я був одним із кращих в чоловічій команді. Тобто не з’їздив просто туристом».
У 2014-му році Андрій Дериземля завершує спортивну кар’єру. Продовжує підтримувати спортивну форму і вже через 5 років бере участь у Гонці легенд у Білорусі, де перемагає. На запитання, чи ж можна «золото» Гонки легенд вважати компенсацією за участь в Олімпійських Іграх, які не принесли медалей, Андрій Дериземля відповідає так:
«Неможливо порівняти будь-які змагання з Олімпійські ігри. Навіть чемпіонат світу, яким би він не був у будь-якому виді спорту, не порівняти з олімпіадою. По самій атмосфері, по організації, по напрузі – це зовсім інших підхід, інша психологія. Як і самого спортсмена – це інша відповідальність, навантаження психологічне. Навіть вболівальники, які бували на Олімпійських іграх і на інших змаганнях кажуть, що це неможливо порівняти. Це підкреслюють і телетрансляції, і попит, і увага – на першому місці уже багато років поспіль стоять Олімпійські ігри».
Слухайте про спортивні досягнення Андрія Дериземлі у програмі "Шлях до олімпу" з ведучою Лілією Духно.
Читайте також:
Роман та Артем Прими: спортивна кар’єра як естафетна паличка
Валентина Цербе-Несіна - перша олімпійська медалістка незалежної України
