У свої 19 він в ремісії після лімфобластного лейкозу вже 10 років. У Всесвітній день боротьби з раком, який відзначають 4 лютого, Суспільне поспілкувалося із черкащанином Максимом Нагайчуком, який зміг побороти рак.
Нині студент Київського політехнічного інституту Максим Нагайчук вивчає біотехнології та біоінженерію, допомагає людям, навчає дітей і популяризує українську культуру, мову та літературу.
Чи пам’ятаєш ти, як починалася хвороба?
– Я захворів, коли мені було чотири роки. Тоді все було дуже незрозумілим. Все моє дитинство минуло в онкодиспансері, я там жив. Це було важко, бо я не розумів, чому я не вдома. Мені намагалися це все пояснити, але ситуацію це не прояснювало. Я був занадто малим, щоб щось зрозуміти.
Наскільки сильно твої спогади про дитинство пов’язані з хворобою?
– Всі мої дитячі спогади пов'язані з онко. З чотирьох років я на обліку в онкології. В онкодиспансері я знаходив друзів, знаходив підтримку.
Діти, у яких була онкохвороба - це зовсім інші люди, дорослі не по віку. Вони добрі, розумні і цінують усе, що в них є.
Як дізнався про рецидив?
– Рецидив батьки намагалися приховати від мене і моєї бабусі максимально довго, але на свої дев'ять років я розумів, якщо показник лейкоцитів і тромбоцитів падає, а ракових клітин більше, аніж 5 одиниць, то це вже щось погане. Тому запитав у мами прямо і вона підтвердила мої здогадки.
Як почувався в той час?
– Сказати, що лікування було важке, – нічого не сказати. Ці дев'ять місяців були як дев'ять кіл пекла в Данте. Все що тоді у мене було – віра, підтримка рідних та небайдужих, величезна підтримка медичного персоналу та лікарів і нашої чудової психологині. Я радий, що у моєму житті були і є люди, які мене підтримували і я буду до кінця свого (сподіваюсь, довгого і продуктивного) життя їм вдячний. Я дуже любив самостійно навчатися. Загалом, був як Леся: "щоб не плакать – я сміялась".
Про що мріяв, окрім одужання?
– Мріяв жити. По-справжньому. Я, як ніхто, хотів жити, тому тримався зубами.
Що було найтяжчим?
– Після онкології у мене з'явилася доволі серйозна проблема. Соціум, в якому я жив, був необізнаний з темою онкології. Багато людей довкола мене вважали, що онко передається повітряно-крапельним шляхом. Я був малий, мені було дев'ять.
Я повернувся додому після рецедиву і з подивом виявив, що частина дітей мене боялися і сторонилися через мою хворобу.
Що допомагало не опускати руки?
– Я дуже щасливий, що в моєму житті з'явився "Табір переможців". Це спільний табір "Дитячих наукових студій" і благодійного фоду "Запорука". По суті, це така утопія на 10 днів для дітей, які перебороли онкологію. Це величезна сім'я, спільнота людей, де всі розуміють одне одного, бо всі побували в одній шкірі і знають, як це важко. Це місце, де панує любов і взаємоповага.
Думаєш, хвороба вплинула на тебе?
– Хвороба навчила любити життя, кожну його хвилину і мить. Співпереживати та бути гуманним. Навчила бути відповідальним та самостійним. Коли ми говоримо про підтримувальну хімію в таблетках, це тотожно поняттю "самоконтроль", адже маєш вживати певну дозу у певний час. Завдяки онкології я дуже швидко подорослішав. Загалом онкодиспансер – це школа життя. Після того, як я пройшов цю школу, мені вже нічого не страшно.
Ким ти є зараз, коли хвороба відійшла? Про що мрієш?
– Зараз я не лише навчаюся сам, а й навчаю дітей у київській дитячій науковій студії, я викладаю біологію та біотехнології. Хочу отримати додаткову освіту – педагогічну. Також я один із співзасновників громадської організації "Практика інноваційного досвіду".
Мрію про те, щоб люди були освічені і науково просвітлені, бо дуже не люблю псевдонаукове мракобісся і борюся із ним всіма можливими методами.
Що порадиш тим, хто бореться з онкологією?
– Певно, якщо я зараз скажу триматися, це буде так само, якщо людині в депресії сказати "не засмучуйся". Але дійсно потрібно триматися всіма силами за життя. Насамперед, заради себе. Я вірю в те, що у кожної людини є певна місія на цій Землі (а, можливо, в майбутньому і на Марсі). Можливо, ви ще не знаєте цієї місії, але вона точно є. Тому слід жити хоча б заради цього.
Вірю, що всі життєві випробовування роблять нас сильнішими, загартовують як особистостей і роблять з нас людей.
Тому – "Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод, не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить". Від віри і налаштування себе в правильне русло залежить більша частина вдалого лікування. Тим паче, що медицина та біологічні науки зараз розвиваються надзвичайно швидко. Тим, хто хворіє на онко, бажаю віри, сили і наснаги пройти це все з високо піднятою головою.