Родина жителя Житомира Леоніда Мойсейовича Новофастовського через приналежність до єврейської нації у 1941 році змушена була тікати з міста. Від переслідування нацистів вони переховувалися за межами України.
27 січня, в Міжнародний день вшанування пам’яті жертв Голокосту, Леонід Мойсейович поділився із кореспондентами Суспільного спогадами про ті часи.
Дев’яносторічний чоловік дістає із сімейного альбому фото 1934 року, згадуючи своє дитинство у Чуднівському районі Житомирщини.
"Мій батько працював у сільській раді в селі П’ятка. Потім його перевели на Коровенецький цукровий завод – це село Великі Коровинці – і наша сім’я переїхала туди. Через клімат і цукрові запахи я почав часто хворіти", – розповідає Леонід Новофастовський.
Саме через його хвороби сім’я переїхала до Житомира, що, за словами чоловіка, врятувало його самого, батьків та брата від розстрілу. Бабусю ж розстріляли, поховавши у братській могилі.
До війни, станом на 1939 рік на території Житомирської області проживало 125 тисяч осіб єврейської національності, розповів Суспільному історик Сергій Стельникович.
"Не рахуючи тих, кому вдалося евакуюватися перед наступом німців, більшість із них була знищена під час Голокосту – особливо масово з серпня по листопад 1941 року, коли в регіоні утвердилися окремі підрозділи айнзатцгрупи "С" та інші сили СС, – говорить історик. – В межах більшої частини окупованої України – зокрема, в межах територій, включених до Райхскомісаріату Україна – найперші масові прояви геноциду відбулися якраз на території Житомирської області. Передусім мова йде про Бердичів та Житомир".
У липні 1941 року мати Леоніда Новофастовського з двома малолітніми дітьми тікала з Житомира – подалі від війни. Сам він згадує, як вони сиділи один біля одного в ешелоні в майках і без взуття. Три з половиною роки родина переховувалася в різних областях Росії, переживаючи голод і холодні зими.
"Дуже важко доводилося, – каже Леонід Мойсейович. – Школу взагалі відвідував рідко, бо не було що взути і одягнути. Але хочу відмітити гарне ставлення до нас місцевого населення. До Житомира повернулися 28 квітня 1944 року. Наш будинок на Нафтобазі згорів разом з усім майном".
Зараз Леонід Новофастовський живе вдвох з дружиною. 11 років тому вони втратили єдиного сина. Згадуючи своє дитинство, каже: понад усе хоче, щоб подібні геноциди більше ніколи не повторювалися.
Вечорами, щоб не сумувати, Леонід Мойсейович читає книжки Бажана, Рильського, Тичини та Малишка. Сам теж пише – у 2019 році презентував свою книжку "Житомирщина шаховий край". В ній описав розвиток шахового спорту в нашому регіоні. Леонід Мойсейович знаний шахіст: ветеран спорту, суддя національної категорії, який все життя присвятив шахам і досі навчає дітей у шаховому гуртку.
Авторка: Дар’я Самаріна
Камера: Ігор Грач
