59-річний військовий медик, уродженець Полтавщини, який три роки пробув у російському полоні, повернувся додому. Що допомагало чоловіку вижити дізнавалися кореспонденти Суспільного.
За словами Анатолія, усі 34 місяці у російському полоні мріяв поїсти українського борщу з українським хлібом.
"Були періоди, коли нас годували гнилою смердючою картоплею нечищеною, взагалі без жиру, без солі. Свині і бродячі собаки у нас краще їдять. Так що сум був за всім, навіть за хлібом", — сказав Анатолій.
Чоловік розповів, що участь у російсько-українській війні брав з червня 2017 року. Служив у 10- ій гірсько-штурмовій бригаді до червня 2020 року. У 2021 році за контрактом продовжив службу у 36-й бригаді морської піхоти у Миколаєві.
"Я майор медичної служби, на початок війни і за кілька тижнів до початку війни, був виконуючим обов’язки командира медичної роти. Ми дислокувалися на околицях міста Маріуполь, у Кам’янському. Для нас війна почалася не 24 лютого, з боїв, а вся підготовка велася за два тижні. Коли почалася повномасштабна війна, для нас майже, нічого не змінилося. Росіяни пішли в більш потужну атаку, але хлопці наші були на своїх місцях і давали їм потужну відсіч, мабуть, таку, на яку вони не сподівалися. 26 березня ми перемістилися на завод "Азовмаш", — поділився Анатолій.
Зі слів Анатолія, на початку квітня 2022 року були бої, місто Маріуполь і завод "Азовмаш" руйнувалися на його очах, мобільний зв’язок зник. Бригада, у якій він служив намагалася вийти з Маріуполя.
"Місто Маріуполь стиралося з лиця землі. Найбільшим воєнним злочином з боку Росії це те, що вони касетними бомбами розбомбили наш військовий шпиталь 555 і у ці дні вони скинули півторатонну бомбу, на сховище, де перебувало півтори тисячі людей, це про драмтеатр", — сказав Анатолій.
10 квітня 2022 року їхня бригада пішла на прорив. На той час у чоловіка була травмована нога.
"Оскільки на той час я мав серйозну травму ноги, у мене був перебитий ахіллесів сухожилок, я нікому про це не говорив. Я трішки обманув молодих хлопців, з якими я йшов на прорив, я їм сказав, щоб вони йшли без мене, що я їх наздожену. Я розумів, що я за ними не встигну, що кинути я їх не зможу, і буду для них тягарем", — пригадав військовий.
Анатолій говорить, що три доби переховувався у тепловозі. З 13 на 14 квітня вночі вийшов з Маріуполя. Обійшов понад 24 російські блокпости. У полон потрапив 14 квітня 2022 року.
"Це була рівно восьма година вечора. У мене був годинник і я подивився, якраз сонце сідало. Я обходив полями. "Рашики" і "деенери" врахували досвід 2014-2015 років, коли наші великими групами виходили і вони на кожній стежинці і на кожному перехресті поставили блокпости", — розказав чоловік.
З його слів, коли йому зав’язували очі, били гумовими палками, то думки були, переважно, про смерть і про те, що більше не побачить рідних.
"І вночі, десь близько першої ночі, перевезли в Донецьк на гауптвахту. Гауптвахту №2, "губа" так називають. Там я пробув з 15 квітня по 8 вересня. І 8 вересня мене перевезли в Оленівку, де я 5 днів пробув у дисциплінарному ізоляторі, потім мене кинули на барак №7-8, 2 жовтня нас завантажили в машини, перевезли до Росії і літаком привезли в Камишин", — поділився Анатолій.
З 3 жовтня 2022 року по 3 лютого 2025 року перебував у російській в’язниці, де терпів знущання.
"Кожен похід на баню, коли ти зовсім голий, то отримуєш близько 30-35 ударів пластиковими трубами, гумовими палками, електрошокерами, руками, ногами, тактичними бойовими рукавичками з шипами. Зараз, коли мене вже оглянув рентгенолог, то виявив у мене ще одне переламане ребро. Ми всі утримувались у таких умовах, що я про дві пахові грижі згадав тільки через півтора року "відсидки", — розповів військовий.
Донька Анатолія Пляшника Марина Олексюк розповіла, що впродовж трьох років пошуку батька разом із мамою писали запити в українські та міжнародні інстанції. Офіційне підтвердження, що він у полоні отримали у червні 2023 року.
"Більше ніж за рік, Росія підтвердила, що він у полоні. Одразу після зникнення батька мама весь час писала звернення до різних інстанцій, які можливо", — розказала Марина.
Марина говорить, що через громадську організацію "Військові медики України" зверталися до Папи Римського. Був запит від Папи Римського до Росії про полоненого батька. Міністерство оборони Російської Федерації надіслало їм лист.
"Затриманий за протидію спеціальної військової операції. На теперішній час знаходиться на території Російської Федерації. Стан його здоров’я задовільний", — сказала Марина про зміст листа.
5 лютого 2025 року під час обміну військовополоненими автобус з українцями перетнув кордон України. Анатолій говорить, що коли повернувся з полону, важив 49 кілограмів. За його словами, чоловіка не впізнали рідні.
"Я коли дивлюся відео, де обмін і я йду з їх автобуса, до нашого автобуса, то я себе не впізнаю. Мене не впізнали мої рідні. Я дуже сильно змінився. Поки я не перейшов цей кордон, поки не став своїми ногами на рідну землю, став на коліна, поцілував рідну землю і тоді вже відчув, що я вдома, що я вільний", — поділився військовий.
Анатолій розказав, що перебуваючи у полоні, мріяв про зустріч з родиною, особливо хотів побачити онука Андрійка. Про те, що він став дідусем вдруге, навіть не здогадувався.
"Я цього моменту чекав довгі три роки, це тисячі миттєвостей і думок за день були. Яка велика радість для мене була, коли я дізнався, що у мене є онука. У мене сльози радості бризнули з очей, як кажуть, на півтора метра. На цей момент, я абсолютно щаслива людина", — додав Анатолій.
Марина говорить, що наразі батько проходить лікування та реабілітацію у Житомирському шпиталі. З її слів, Павло Олексюк, батько чоловіка Марини зараз перебуває у російському полоні. Щомісяця вони усією родиною продовжують ходити на мирні акції у підтримку українських військовослужбовців та зниклих безвісти.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp
