Володимир Ставрієцький — переселенець із Мирнограда, що на Донеччині, — з літа 2024 року живе у Звягелі. На Житомирщину чоловік разом із родиною із прифронтової зони переїхав після того, як у сусідній будинок влучила російська ракета. Суспільному розповів, як виїжджав під обстрілами армії РФ, як звикає до життя в іншому місті та чому понад усе мріє повернутися назад.
За словами Володимира Ставрієцького, до виїду із Мирнограда він понад три десятки років працював масажистом. Цей фах опанував, коли навчався у спеціалізованому училищі для людей із вадами зору. З народження, каже, у нього була атрофія зорового нерву і дегенерація сітківки.
"Мене рік навчали класичному європейському масажу, рік — точковому масажу. Це було спеціалізоване училище для людей із порушеннями зору. Потім приїхав додому. Місто маленьке. У нас тільки побудували оздоровчий комплекс на шахті. Там я і пропрацював 32 роки. Коли я роблю масаж пацієнтові, я можу виявити у нього проблему, скажімо, сколіоз, лордоз, але я не можу замінити МРТ і чудес не роблю", — сказав Володимир Ставрієцький.
Місто Мирноград Покровського району, звідки Володимир переселився, розташоване за кілометр від лінії фронту. Місто щодня обстрілюють російські військові, там часто зникає водопостачання та елекроенергія і немає газопостачання. За словами Володимира, його родина до останнього не збиралася виїжджати із міста.
"Працював в оздоровчому центрі до 4 грудня 2023 року, поки в його приміщення не прилетіла російська ракета. Щось дуже погане почалося, коли війська РФ стали штурмувати Авдіївку. Почали ще більше бити по наших містах, по мирних будинках, по підприємствах. Зробили наше життя нестерпним. Ми досиділи до літа 2024 року, і коли вже знесло декілька під’їздів у будинку поряд, ми сіли і поїхали", — розповів чоловік.
Хоча виїжджати із Донеччини було небезпечно, бо російські військові обстрілювали шляхи, якими місто покидали цивільні, Володимир і його родина змогли це зробити. Вони поїхали до Звягеля на Житомирщину, де мають родичів.
"Зараз Мирноград порожній. Якщо хтось і залишився, то зв’язку з ними немає. Стежимо тільки за повідомленнями у чатах: бачимо, що у той будинок прилетіло або в інший, на тій вулиці скинули дрон, на іншій. Російські військові підірвали мости, а наші поруч із ними проклали дорогу, щебенем закидали, щоб люди могли евакуюватися. Але там постійно чатують на людей російські дрони, аби вони не могли виїхати з міста. Бачив фото спаленого автомобіля "Ланос". Час минає, знайомі повідомили, чия то машина. Я того хлопця знав", — говорить Володимир.
Зі слів Володимира, починаючи із 2014 року, він мав проукраїнську позицію та був проти анексії Криму, окупації Донецької та Луганської областей російськими військами.
"До 2022 року у Мирнограді ми могли бачити тільки російські канали. А пропаганда це страшна річ. Я просто свого часу у кабінеті повісив великий український синьо-жовтий прапор. І коли пацієнт приходив і починав перевіряти, чим я, мовляв, дихаю, то я втомився кожному щось пояснювати. Я відсмикував штору і казав: "Бачиш український прапор? То тобі, напевно, все зрозуміло", — розповів Володимир Ставрієцький.
Чоловік сказав, що повномасштабне вторгнення військ РФ в Україну змінило світогляд багатьох жителів східних областей України.
"У мене був сусід, з яким ми ледь не билися. Він кричав, що наш президент і наша влада не такі, що Росія — краще. А я йому казав, що Україна це наша Батьківщина. Вона у нас одна, і її треба любити такою, якою вона є. Пригадую, у 2022 році заходить до мене мій сусід у формі Збройних сил України і каже, що помилявся щодо України. Зараз він її захищає від збройного нападу Росії. Вже навіть і поранення отримав, але, попри це, повернувся на фронт. Каже, що не може просто так сидіти вдома, склавши руки", — говорить Володимир Ставрієцький.
У Звягелі переселенець із родиною має житло, проте, з його слів, мріє повернутися до Мирнограда. Починати життя спочатку в іншому місті, з його слів, для родини виявилося дуже складно.
"Звягель мені дуже подобається. Тут і природа прекрасна, і люди дуже добрі, але своє є своє. Проте мені дуже прикро, що нам немає куди повертатися. У свої роки я вже нічого не куплю — дуже все дорого. Як у Європі. Шансів купити власне житло у нас нема. З нами 78-річна мама приїхала. Я хоч якийсь холодильник взяв із собою, а мама з однією сумкою приїхала. Як їй починати життя спочатку? Я без роботи. А у своєму місті я більше 30 років працював. Мене там люди знали, до мене лікарі давали направлення. А тут я тільки пів року просто живу. А моє рідне місто мені щоночі сниться", — розповів Володимир.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp
