21 листопада до Житомира з виставою "Віднесені вітром" приїхав Донецький обласний драматичний театр з Маріуполя. Пʼєсу за романом Маргарет Мітчелл адаптували до реалій сьогодення. Про особливості вистави, нестачу акторів та роботу театру під час війни кореспондентка Суспільного Марія Кравчук поговорила з Геннадієм Дибовським — директором Донецького драмтеатру.
Ви приїхали до Житомира з виставою за романом Маргарет Мітчелл – "Віднесені вітром". Як вам вдалося адаптувати відому пʼєсу до українських реалій?
Це наполеглива праця не одного місяця. Коли Людмила Тимошенко запропонувала нам виставу, вона була адаптована до періоду 2014 року і сьогодні вона вже була б не актуальна. Тому, я звернувся до неї, щоб вона її адаптувала під сьогоднішні реалії, коли ллється кров і російська агресія стала фактично кривавою та жорстокою, коли гинуть сотнями люди й трагедія зайшла в кожну родину. Тому, Людмила Тимошенко під наш театр переробила свою першу версію "Віднесених вітром" і зробила сучасний варіант. Де йдеться про родину, яка живе сьогодні й відчуває жахіття сьогоднішнього дня і вирішує як жити далі.
Можна сказати, що на показ цієї вистави вас надихнула війна?
Так, вона актуальна саме сьогодні й зачіпає відчуття кожної людини, хай то молодий хлопець чи дівчина, чи дорослі люди.
В яких містах України ви вже показали виставу і в яких плануєте ще покази?
Премʼєра вистави була в Дніпрі на День незалежності. Вчора ми були в Києві театрі Франка. До Києва були ще в Тернополі. Сьогодні Житомир, потім Рівне, Івано-Франківськ. І наш тур ми завершимо в Стрию – колисці української державності, де був вивішений перший (1990 року, — ред.) прапор України.
Чи відстежували ви реакції глядачів під час вистави? Які їх емоції?
Вистава дуже сучасна. Судячи з того, що я бачу в залі – її уважно дивиться молодь і дорослі. Кожен бачить там якісь свої життєві ситуації. Тому у виставі відіграють велику роль батьки сімʼї, кожна сестра, а їх там три, показують своє ставлення до війни. Бо зараз у кожного своє бачення як ставитися, виживати, які приймати рішення. Тому, вистава не тільки дає відповіді, вона й змушує думати й шукати шляхи ті, які на сьогодні потрібні кожній людині, яка живе в Україні. Ми повинні бути разом, вірити в себе і знати, що трьохсотлітня наша історія повинна колись поставити крапку агресії. Весь світ буде шанувати нас і дякувати, що ми не зламалися перед російською агресією і стали на захист майже всього демократичного світу.
Під час репетиції ми помітили багато молодих акторів, які грають у виставі. Чи не важко було залучати молодих акторів до пʼєси?
Для мене це була проблема, я довго вагався. Корифеї наші, які виїхали з Маріупольського театру і бачили усі жахи, які трапилися 16 березня (2022 року – ред.), вони були свідками й травмовані психічно були. Я думав, наскільки вони адекватно будуть працювати з молоддю. Ми повинні були розширювати свій штат і шукати нових акторів для того, щоб брати повноцінні вистави. Моновистави у нас є, а от такої форми де 12-15 акторів працюють, як одна команда у нас не було. Тому, ми залучили молодь, запросили до нас в театр акторів Закарпатської театральної академії, Дніпра, Харкова. Дуже приємно, що через місяць-два я побачив єдиний колектив: є розуміння, підтримка та командна робота. Тому, я пишаюсь своєю молоддю. У них є театральне майбутнє.
Розкажіть про декорації та костюми для вистави, чим вони унікальні?
Я не відкрию секрет, якщо скажу, що наш театр релокований. У нас немає технічних можливостей мати свої декорації, возити їх, ми не маємо швейного та декораційного цеху. Тому, коли творча команда на чолі з Ігорем Матіївим і художником Олегом Татариновим приїхала до нас і я їм сказав, що у нас небагато грошей, у нас небагато можливостей експортування декорацій, тому знайдіть форму, щоб це було цікаво, сучасно і щоб воно було в тему. Вони запропонували використати крафтовий папір. Я не знав, що на цю виставу піде тисячу метрів крафтового паперу. Ми його возимо з собою, щоб лагодити декорації. Всі декорації, які на сцені з паперу: костюми, реквізити, куліси, задній фон.
Найголовніше, коли це заграє на сцені при світлі – йде теплий меседж родинного “вулика”. Українська родина відрізняється своєю теплотою, своєю гармонією та любовʼю один до одного. Ось ця атмосфера як найкраще відчувається в цій декорації, якби ми придумували якісь підвіси чи мебльовані суперсучасні декорації, це було б не те. У цих декораціях вистава має своє обличчя, має своє відчуття та стилістику – маленький родинний вулик.
Ви зараз говорите про родинний затишок і ми про війну спілкувалися. Що очікувати глядачам від цієї вистави: війни чи родинних цінностей?
Від війни ми вже нікуди не дінемося, вона прийшла в кожну сімʼю. Думати треба про мир, про те, що буде завтра, яка буде молодь, якою мовою вона буде розмовляти, які книги читати, чим пишатися. Думати про те, що кожен з нас куля – незламна куля перемоги. Якщо ми разом, то ми непереможні. Ми поїхали в тур всією Україною, щоб сказати – Донецький театр міста Маріуполя піднявся, жив і коли прилетіла бомба всі думали, що нас не стане, але ми відродилися.
Відеоверсію інтервʼю з Геннадієм Дибовським дивіться згодом на YouTube "Суспільне Житомир".
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp
