54-річний військовослужбовець ЗСУ Віталій Юрчук понад 30 років присвятив військовій справі. За плечима у чоловіка миротворчі місії у Африці, Косово, Іраку. А коли у 2014 році розпочалась російсько-українська війна, Віталій став на захист своєї країни. Боронив Донецький аеропорт, виконував бойові завдання в Авдіївці, Слов’янську, Бахмуті й разом із побратимами звільняв Херсон з-під окупації. Нині Віталій Юрчук передає здобутий військовий досвід мобілізованим. Головне, каже військовослужбовець, не тільки ефективно нищити ворога, а й повернутись з бойового завдання живим. Про службу у війську, запеклі бої та поранення, які не зламали, Народний Герой України Віталій Юрчук розповів журналістці Суспільного Житомир Катерині Тарасюк.
Для мене служба розпочалася ще у 1990 році при радянській армії. Я служив у західній групі військ, це в Німеччині. Після звільнення у 1992 році я проходив службу в одному із Житомирських гарнізонів. Служив до періоду, поки військову частину не розформували. Був період, коли я декілька років не служив. У 2001 році я знову пішов служити в 13 аеромобільний батальйон 95 аеромобільної бригади. І прослужив я там до 2010 року. У 2010 році я звільнився і пішов, як військовий пенсіонер на пенсію. За період служби брав участь у миротворчих місіях. Був рік в Африці у Сера-Леона, був півроку в Косово і півроку в Іраку.
Російсько-українська війна, яка розпочалась у 2014 році повернула вас до українського війська.
У 2014 році, коли це все у березні почалося, мої знайомі, всі мої друзі-військові вже були на війні в АТО. А оскільки я звільнявся і у мене був останній рік служби на посаді старшини мінометної батареї, мене військкомат не хотів призивати, бо потреби в такій посаді не було. Вони не звертали увагу, що я все життя був замкомвзводу, командиром відділення в стрілкових підрозділах. І перші місяці мене не хотіли призивати — потреби в моїй посаді не було. Призвався я 1 серпня.
Ви один з тих незламних "кіборгів", які боронили Донецький аеропорт. Що запам'яталося й досі живе у пам'яті: бойові завдання, люди, які були поряд з вами?
Розумієте, в обороні трохи простіше воювати. Найважче було дістатися туди. Треба було їхати по території, що прострілювалася і стрілецьким озброєнням, і кулеметами, і мінометами, і танками. А перший раз не знаєш, що на тебе там чекає. То найстрашніше було — перший захід. А вже як там на місці хоч і збірний був колектив: військовослужбовці були з різних підрозділів: 93 бригада, 79 бригада, 25 бригада. Нехай там по 10-15 людей, але вони були з різних підрозділів. Там все було набагато простіше. А от момент добратися до місця і вибратися звідти та і вести ротацію — це найбільше, що запам'яталося.
В одному з інтерв'ю ви розповідали історію, як ваша група виїжджала з Донецького аеропорту.
В одного військовослужбовця з мого підрозділу — він був на одній з позицій з солдатом 79 бригади. Вони потоваришували за 11 днів і обмінялися телефонами. Коли ми вже виїжджати з аеропорту, всі почали на БТРі наварювати решітки, і мій водій наварив передню решітку занадто велику. Ми йшли треті в колоні. Хоч і кінець жовтня, був мороз, а пилюку з БТРів підіймає. Водій втратив орієнтир через пилюку і заїхав на кладовище біля монастиря, прямо на вогневі позиції ворога. Яким дивом нас тоді не помножили на нуль, я не знаю. Радіостанція не ловить аеропорт, тому не повернеш, бо свої почнуть стріляти. Цей військовослужбовець набрав телефон товариша, бо там був зв'язок. Я попросив старшого, щоб він сказав, що ми повертаємося назад, втратили орієнтир. Коли ми їхали, водій ще зачепив опору метрів семи. Ми їхали злітною смугою, як от комета летить, бо за нами такий шлейф з цієї труби. На щастя, по нас тоді ніхто не стріляв. Ми приїхали з цією трубою, ледь її вийняли, розвернулися. За нами повернувся один БТР, командир роти повернувся, і ми вже потихеньку покинули те місце.
Після виїзду з летовища ви поїхали в Авдіївку і, наскільки мені відомо, саме в там, у травні 2015 року, ви отримали своє перше поранення.
Так, я в Авдіївці був не один раз. Перший раз це була третя чи п'ята хвиля мобілізації. Ми зайшли якраз на 9 травня 2015 року. Ми простояли майже три місяці в Авдіївці, тримали оборону. Тоді я отримав своє перше поранення, контузію. Після цього у мене був ще захід на Авдіївку — я тоді вже служив не в 95 бригаді, а у іншому підрозділі, і я брав участь в обороні промзони.
24 лютого 2022 року розпочалась повномасштабна війна. Де ви перебували цього дня і які були перші думки та дії?
На той момент я вже звільнився із ЗСУ. Я працював на підприємстві, якраз була моя зміна. Я був на роботі. Перші обстріли, ракета пролетіла над Житомиром. Це все було на моїй робочій зміні. Я приїхав додому, включив телевізор, а саме йшов сюжет, де просили всіх, хто може, прийти у центри переливання крові, бо потрібна кров. Я виїхав на перехрестя, направо було поїхати до Обласного центру крові, наліво — на 95 бригаду. Я повернув наліво і поїхав у 95 бригаду. Там, де дислокується 95 бригада, стояли черги, мабуть, декілька тисяч людей. Вони просилися, щоб їх взяли, але не всіх брали. 26 лютого ми виїхали на оборону Києва.
Проводячи паралелі між 2014 і 2022 роками: яка ця війна і чим вона відрізняється?
"Це зовсім інша війна, ресурси інші. Це авіація, це натиск артилерії 24/7, танки. Все, що може літати, стріляти, все літало і все стріляло.
Ви один із тих, хто звільняв Херсон.
У середині червня ми вирушили на Херсон.
Пригадуючи той бій, що допомогло вистояти і досягнути мети?
Біля Херсону були дуже страшні бої. Я сам не разраховував, але був у мене один військовослужбовець, і він в один день нарахував 59 авіанальотів. І це не просто "вертушки" – це "вертушки", винищувачі, бомбардувальники. Тільки сонце сідає, то більш-менш заспокоюється. Тільки сонце піднімається — і цілий день артилерія не замовкала.
Чи усвідомлювали ви те, що кожен день може бути останнім?
Кожен військовослужбовець, який іде на війну, повинен усвідомити те, що він з неї може не повернутись. Якщо хтось скаже, що на війні не страшно, якщо вам хтось скаже, що на війні є атеїсти, які не вірять в Бога, — це все неправда. На війні завжди страшно, на війні всі віруючі і кожного разу молишся, аби пощастило.
Що допомагає триматися?
Прагнення до перемоги. Віра, що за тобою є родина, яку потрібно захищати. Напевно, це і тримає. Треба захищати свою родину і свою землю. Той, хто не хоче цього робити, — вони просто не розуміють, що через 5 років, через 10 років будуть воювати замість них їх діти та онуки. Тому сьогодні у нас є шанс це все перебороти. Наші північні сусіди тисячоліттями нас гнобили. Так, війна, так, є загиблі, так, є травмовані, але війни без цього не буває. Це історичний шанс показати: хто є хто.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube
