Валерій Арушанян – житомирянин, бізнесмен, учасник Євромайдану, військовий одного з батальйонів 115 бригади Тероборони. До лав Сил оборони України пішов в перші дні повномасштабного вторгнення Росії. Як зустрів 24 лютого та потрапив до Тероборони, як сьогодні військові готуються відбити можливі атаки з боку Білорусі, що планує після Перемоги України Валерій Арушанян розповів в інтерв’ю кореспондентам Суспільного.
Майже кожне інтерв’ю з військовим починаю з питання про 24 лютого. Де ви зустріли цей день і яким він був? І які рішення ви тоді прийняли?
Був удома, спав, звісно, як і всі. Почув ці вибухи, прильоти на Озерне, на аеродром військовий. Після цього вже ніхто не спав, після цього йшлося тільки про те, що робити далі. Власне, обдзвонив всіх своїх родичів, доньку. Вони в Києві були, мали переїхати в Житомир, далі приймати якесь рішення. Доволі довго їхали, понад п’ять годин, донька з чоловіком і з онуком моїм. І коли ми вже зустрілися, то прийняли рішення – пішли у військкомат.
Це ви і?
І мій зять. Він на годину раніше за мене пішов, ніби в розвідку: що там робиться, чи беруть, чи не беруть і що робити далі? Він поїхав, побачив ситуацію, подзвонив мені, сказав, що так і так. Я кажу, все, збирай речі. Зібрали речі, поїхали. Все.
І першого ж дня вас взяли.
Ні. Першого дня там було трохи хаосу, скажу чесно. Тобто, військкомат не був готовий до такої кількості людей, щоб приймати одночасно. Тому на вулиці, на всіх під’їздах до військкомату був такий суцільний колапс, під’їхати, стати ніде не можна було. Ну, якось дісталися. Розібралися: частині сказали приходьте завтра, сьогодні встигнемо обробити якусь певну кількість людей. Ну, а Двадцять п’ятого лютого я вже був там рано вранці. Людей було не менше, навіть і більше, ніж двадцять четвертого. Тобто певна кількість людей приймала рішення впродовж доби, що робити далі. Двадцять п’ятого числа ми вистояли чергу, пройшли ці всі моменти. Скажемо, нас побачили, ми дали свої контакти у військкоматі, що ми готові і так далі. Сказали, що нам передзвонять. Але, наскільки мені стало відомо після спілкування з іншими військовими, які на той момент вже були там, що буде довго, будемо довго чекати, бо військкомат просто фізично не встигає приймати людей.
Тоді нам стало відомо, що сьогодні, зараз, у цю мить збирають вже Територіальну оборону Житомирщини. Ми поїхали, спробували, проштовхнулися, залізли. Нас взяли. Відповідно брали там людей бажано за спеціальністю якоюсь, за фахом або за званням. Багато було людей, які ніколи ніде не служили, але дуже хотіли це зробити і бути причетними. Не всіх одразу взяли, на жаль, просто фізично не було можливості це зробити. Ну, власне, мене записали. Двадцять п’ятого числа я вже був при зброї і мені видали форму.
Ви в Житомирі активно займалися громадською діяльністю, брали участь у Євромайдані. У вас є свій бізнес. І 24 лютого ви приймаєте рішення йти на війну. Як відреагували ваші рідні на таке рішення? Все таки у вас є свій бізнес, є родина, є двоє дітей, двоє онуків.
Власне, у нас не було дилеми. Рішення було однозначне і з нашого боку, і з боку наших родичів.
Що дочка сказала?
Нічого. Допомагала речі збирати.
Ви на півночі на позиціях бригади фактично від початку вторгнення. Яка ситуація зараз, що змінилося від 24 лютого? Ми в кращих умовах, ніж були до вторгнення?
Як на мене, ми не очікували того наступу з півночі і тому ми були зовсім не готові. Моя думка. Можливо я чогось не знаю. Якщо порівнювати – ми зараз у значно кращих умовах, в тому сенсі, що ми підготувалися, у нас є час. Ми окопалися, підготували позиції для відбиття будь-якої атаки. Звісно, це залежить від того, якою силою підуть з півночі, скажімо, з боку Білорусі. Якщо підуть. Ну, і від того залежатиме, чи буде потрібна нам допомога. Але ми значно краще готові, все ж таки окопуємось, готуємо позиції, проходимо злагодження між підрозділами. Тобто в усіх сенсах військової справи готуємось до того, аби відбити атаку з півночі, з боку Білорусі.
Як ви змінились психологічно після 24 лютого, які емоції сьогодні у вас превалюють?
Чесно кажучи, не хотілось би говорити про емоції, бо ми занадто стаємо з часом сентиментальні через втрату близьких, знайомих, друзів. Але не може воно не впливати на нашу психіку, на наше сприйняття оточення, на сприйняття ситуації цієї. Дійсно, ми змінились, всі змінились, незалежно від віку.
А якою, на вашу думку, має бути Перемога? Різні політики говорять про різні варіанти: вихід на кордони 24 лютого, вихід на кордони 1991 року. На вашу думку, що можна вважати Перемогою у цій війні?
Справа в тому, що, на мою думку, ми не воюємо за територію. Все ж таки у нас світоглядні війни йдуть. У нас дуже різні світогляди з нашими північними сусідами. Територія має суттєве значення, ми за неї теж будемо воювати, бо на всій території живуть українці, вони мають право повернутися у свої домівки і жити у вільній країні. Для того ми все ж таки маємо довести цю справу до кінця, на мою думку. А до кінця довести справу – так само, я думаю, що це вийти на державні кордони, міжнародні визнані кордони України. Тобто, повністю, абсолютно повністю має бути вільний Крим, увесь повністю схід України до наших державних кордонів. А далі нам треба вже будувати повноцінну армію оборони з системою захисту, з "куполом", з усіма атрибутами сучасної військової оборони.
На вашу думку, перемогти, вийти на кордон, але залишити тут топоніми, пов’язані з Росією, це не буде дисонанс? І яка ваша позиція, от стосовно конкретно Житомира, чи потрібно це робити?
Це ми зараз повертаємось до того запитання, що змінилося, наскільки ми змінилися за цей час. Можливо, якщо б дев'ять місяців тому мене запитали, чи нам потрібен нам пам’ятник Пушкіна чи вулиця Пушкіна, я не знаю, як би я відповів, у мене є сумніви. Сьогодні у мене відповідь однозначна: все, що пов’язане з "рускім міром", імперією російською – цього не має бути на території України.
Повернуться із фронту солдати і вони наведуть тут лад, змусять політиків працювати. Ваша думка з цього питання, це так має бути, ми повинні тут чекати вас, щоб вирішити це питання?
Я думаю, що суспільство має жити повноцінним життям, незалежно ні від чого. І не чекати, коли хтось прийде і зробить. Є чиновники, вони знають суспільну думку. Якщо вони не знають – то у них є усі механізми з вивчення суспільної думки, це не складно робиться. Єдине, що вони інколи якимось чином засовують голову в пісок і хочуть бути добрими до всіх. Так не буде. я просто згадав одну невеличку історію: певний час тому ми бачили, як одного житомирського регіонала, вічного регіонала, нагородили під час війни з Росією, нагородили орденом.
Сергія Рижука мається на увазі?
І Юрія Павленка.
Юрія Павленка, і там ще був Йосип Запаловський.
Так. Оце те, що дуже дратує суспільство. Цього не має бути сьогодні. Це має бути в минулому. Ці люди мають бути десь, я не знаю де. Ніхто не каже, нехай правосуддя вирішує, чи мали їхні дії якісь ознаки порушення Законів України, але публічно нагороджувати цих людей – це є образливо для тих, хто сьогодні у формі, для тих, хто на передку, і для тих, хто віддає життя сьогодні на Сході й на Півдні. Зараз така ситуація, коли є чорне і біле. Треба обов’язково обрати, приймати правильні рішення. Є, скажімо, речі, які треба зробити саме зараз. Пізніше буде важко зробити. Сьогодні легше навіть, вибачте, можливо я помилюся, але скажу так, сьогодні легше навіть інколи на межі Закону якісь речі робити, але робити правильні речі, які суспільство сприйме однозначно.
Що ви зробите в перший день після нашої Перемоги?
Почну жити мирним життям.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- "Зараз час, коли потрібно робити великі проєкти", – Житомирський міський голова Сергій Сухомлин.
- "Тільки військовий опір може принести успіх", – журналіст Віталій Портников.
- "Хочу, щоб українську поезію почули" – читець віршів із Житомирщини Олександр Трохимчук.
- Новітні озброєння, спорядження, тактика: офіцер ДШВ Борис розповів, як змінилась українська армія.
- Зі шкільної парти – в ЗСУ: десантник Влад боронить Україну з 2014 року.
- "Найважче, коли тиждень не виходиш на зв’язок з рідними", – десантник однієї із бригад ДШВ.
- "Стійкі фізично та психологічно", – інструктор ЗСУ про підготовку українських військових в Британії.
- "Ми вже зараз мусимо думати про контури перемоги" – історик Ярослав Грицак.
- "Вражав цинізм нанесення поранень" – лікарі з Радомишля про порятунок людей в перші тижні війни.
- "До останнього нікуди не поїду" – староста округу Брусилівщини Аліна Святнюк про перші дні війни.
- "За добу перекрили всі під’їзні дороги з Білорусі" – Іван Коруд про війну і відновлення Овруччини.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
