Допомагати військовим на фронті житомирська волонтерка Юлія Толмачова почала з 2014 року. Під час доставки гуманітарного вантажу у 2017 році вона потрапила під обстріл, отримавши численні поранення. Після того, зі слів Юлії, вона злякалася і думала полишити волонтерство, але бійці, які приїхали з Авдіївки, аби відвідати її в лікарні, попросили Юлю не кидати їх, тому після одужання волонтерка знову стала возити допомогу на фронт. Юлія Толмачова – кавалер ордену княгині Ольги ІІ та ІІІ ступеню. З початком повномасштабної війни вона щотижня возить на передову допомогу для військових.
Про очікування "великої війни", купівлю дронів та волонтерів у політиці в інтерв’ю з Юлією Толмачовою.
Після поранення у 2017 році і тривалої реабілітації чи були у вас думки полишити волонтерство?
Коли я лежала в реанімації в лікарні Мечникова в Дніпрі, я дала собі слово, що на фронт я більше ніколи не поїду. У мене з’явився дикий страх, але після чергової операції приїхали до мене бійці з промзони з Авдіївки з оберемком квітів. І так вони приїжджали з Авдіївки через день. Постійно мене підтримували. Приходили багато військових, і казали: "Ми тебе просимо – ти тільки нас не кидай". І я зрозуміла, що після реабілітації і далі буду їздити.
Що ви відчували, коли 24 лютого почалася повномасштабна війна?
Я очікувала, що буде вторгнення. Ми якраз готували благодійний бал, який мали проводити 8 березня у Будинку ветеранів. Ми хотіли на одну програму збирати гроші, а потім провести благодійний аукціон. Остання репетиція у нас була 23 лютого. Там танцювали ветерани, які раніше були важко поранені, і всі розуміли ситуацію.
Уже після репетиції, коли ми з хлопцями говорили, вони сказали: якщо він (Путін – ред.) визнає (так звану – ред.) "ЛДНР", то буде вторгнення. Я погодилася тоді з ними, сказала, що теж так вважаю. Але ж ми думали, що буде вторгнення лише на Донбас. Ввечері, десь годині в одинадцятій, хлопці зателефонували і кажуть: "Ти бачиш по телебаченню, як вони в’їжджають на танках? Вони підуть і далі". Я не погодилася – кажу: та ні, не підуть.
Ми очікували вторгнення на Донбас. Але що буде повномасштабне вторгнення, що будуть такі бомбардування, авіація, ракети – чесно, я не чекала. Але після перших бомбардувань в перші ж години ми зрозуміли, що це буде. Буде авіація, будуть ракети. І ми почали готуватися.
Чи довелося перебудовувати волонтерську роботу?
Ні. Взагалі. Для нас війна почалася у 2014 році, тому ми в такому ритмі продовжували працювати. Я 20 чи 22 лютого приїхала з фронту і в мене були чергові збори. Єдине – було важко, бо прийшли багато резервістів, стали формуватися батальйони територіальної оборони і всі почали казати: нам потрібні бронежилети, нам потрібні каски. А ми вже й забули, що це таке. Тому для нас це стало дуже великою проблемою. Деякий час в мене через це була просто істерія.
Чим відрізняються запити військових порівняно з 2014 роком?
Як і в 2014 році, зараз хлопці потребують багато комплектів форми та багато берців. Чому? Бо позиції "горять", бо це війна артилерії і позиції просто знищуються. Горить форма, горять автомобілі, які ми привозимо. Кілька днів тому ми привезли чотири машини. Одна вже знищена, а друга – обгоріла і лишилася без коліс.
Хлопці на днях були під обстрілами. Їх крили "Ураганами", "Смерчами" і фосфорними бомбами. Обстріли почалися о 10 ранку і тривали до сьомої вечора – безперестанку. Вони рятували "Nissan Navara", це підрозділ аеророзвідки. Там обгоріли колеса і самі хлопці постраждали, але все нормально. В машині були коптери і вони не можуть лишитися без машини.
По звітах бачу, що ви зараз сконцентровані на машинах. Чи складно їх дістати?
Так. Важко збирати кошти на автомобілі. На фронті зараз не потрібні якісь бусіки. Зараз потрібні лише пікапи. Для чого? Для того, що позаду ставиться ДШК або кулемет, або, коли вивозять поранених, швидко заклали їх в цей пікап і вивозять так.
В основному, ми займаємося тим, чим займалися чотири роки – це квадрокоптери, автомобілі, оптика. Зараз підключилася ще тактична форма, берці, тепловізори. Дуже багато потрібно квадракоптерів, адже їх багато збивають, російське ППО дуже сильне. Буквально недавно, коли загинув наш комбат третього батальйону, вони лежали в посадці – хлопці пішли на операцію і всі загинули. Треба було подивитися, стояла жара, а хлопці вже лежали днів 8-9. Ми привезли коптери. Комбриг каже: будемо його піднімати, хоча знаємо, що його зіб’ють, але нам треба подивитися, де наші хлопці.
Кожна поїздка, це 5-8 коптерів, а один коштує від 106 тисяч. Це "мавік". А з тепловізійною камерою – від 280 тисяч і вище, залежно від модифікації.
Зараз що складніше: зібрати гроші на потреби чи зібрати речі?
І те, й інше. В основному, все береться за кордоном, але дуже велика проблема з тим, щоб зібрати гроші. Вони потрібні на кожну поїздку, а це пів мільйона, як мінімум. На днях я написала допис і робила порівняння з тим, що було на початку війни, коли лунало багато дзвінків – телефон був червоний. Люди дзвонили і питали, чим можна допомогти. Хто не може фінансово – готовий дати свої руки, готовий тягати, складати, вантажити. Зараз такого немає, дуже мало допомоги, дуже багато людей кажуть: "Тут же ж не стріляють".
Але ж ми не знаємо, що у цієї тварини Путіна на умі. Розумієте? Ми не знаємо, коли він буде бомбити Житомир, Київ. Коли він знову буде запускати ракети Іскандери по Харкову, по Сумам, по Чернігову.
Враховуючи такий спад допомоги, чи думали ви як працюватимете далі?
Вже чотири роки, як я змінила тактику. Тепер я прошу, щоб спонсори купували речі. Не давали гроші мені, а купували самі. Це для того, щоб була довіра. Купіть коптера. Якщо не можете – попросіть своїх друзів, складіться разом. Або я беру рахунки у військовому магазині і ділю їх по 5 по 10 тисяч, якщо сума велика. Я розумію, що зараз дуже важко. Бізнес практично стоїть.
Чи є зараз такі речі, якими держава забезпечує військових повністю?
Міни, снаряди, гаубиці, кулемети. Зброя. Швидкі допомоги. Але все одно вони (росіяни – ред.) їх розстрілюють і волонтери купують швидкі допомоги. Це такі речі, які я називаю дороговартісними розхідниками.
Нещодавно у Житомирі затримали волонтера Артура Волинця. Ця справа кидає тінь на волонтерський рух України. Чи знаєте ви цього чоловіка, чи працювали ви із ними?
Артура я не знала. Я один раз його бачила на одному концерті. І один раз він до нас заїжджав – йому потрібні були 10 карематів, ми їх йому дали. Але я багато читала відгуків людей і думаю, що це якась підстава.
Як ви відновлюєтеся у моральному плані?
Коли я приходжу додому, мені потрібна тиша – просто тиша, щоб мене ніхто не чіпав, не було жодних звуків, нічого не працювало.
Я знаю, що ви також іще й малюєте.
Так, після поранення я не знаю, що зі мною сталося, але я почала малювати. Мене вчить наша відома художниця Олена Славова. Мені дуже подобається, так я відновлююся морально-психологічно.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- Ми знали, що буде війна, і готувалися – керівниця волонтерського штабу житомирського ПЛАСТу Катерина Лозинська.
- "Це треба було зробити" – міський голова Новограда-Волинського про повернення місту історичної назви.
- "Найважливіше в поїздках на фронт – бачити очі наших військових" – волонтерка Тетяна Гарилюк.
- "Ми не мали ні грошей, ні транспорту, але розуміли, що треба допомагати" – волонтер Ігор Андрусенко.
- «Повернуся, коли Маріуполь знову буде українським», – лікар-хірург з Маріуполя Олег Шевченко.
- "Завдяки донорству я познайомився з дружиною" – рекордсмен Житомирщини зі здачі крові Сергій Ващенко.
- "Новини, які змушують сміятись", – житомирянин Ігор Харькін про те, що надихнуло на створення пабліку "Регіоналіті".
Читайте головні новини Житомирщини у нашому Telegram, Instagram та Viber
