29-річний військовослужбовець 117 окремої важкої механізованої бригади ЗСУ із села Жубровичі на Житомирщині Олександр Горбатюк боронив Україну на Запорізькому та Донецькому напрямках. Чоловік провів 27 днів в оточенні, був пілотом безпілотних систем свого підрозділу. 24 березня 2026 року після тяжкого поранення серце воїна зупинилося.
Про життя та бойовий шлях сина Суспільному розповіла мати загиблого військовослужбовця Тетяна Горбатюк.
Тетяна Горбатюк зберігає вдома десятки фотографій свого сина — 29-річного військовослужбовця 117 окремої механізованої бригади ЗСУ Олександра. Тетяна розповіла, що кожне фото для неї — окремий спогад.
«Сашко народився 4 лютого 1997-го року. Ходив до садочку, був дуже слухняною дитиною. В школі теж був такий. 11 класів закінчив. У нього були здібності до комп'ютера. І дуже був талановитий. І телевізор лагодив, і комп'ютер, і мобільний телефон. У цьому він дуже орієнтувався, і це допомогло йому у війні з Росією», — сказала мати Олександра.
Зі слів Тетяни, після школи Олександр здобув у Житомирі професію плиточника, відслужив строкову службу в Ізмаїлі та працював сторожем.
«Пішов сторожем на Жубровицький склад Білокоровицького лісгоспу. Працював там три роки. А потім розрахувався і був вдома. Десь місяців шість дома — і принесли повістку», — розповіла жінка.
13 січня 2023 року Олександра мобілізували до лав Збройних сил України. Після базової військової підготовки він виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку у складі стрілецького батальйону. Згодом підрозділ перевели на Донецький напрямок. Найважчими для сина були бої поблизу Костянтинівки восени 2024 року, сказала Тетяна. Олександр із побратимами майже місяць перебував у оточенні росіян, 27 днів не виходив на зв'язок.
«Пройшло 27 днів, аж мені синок дзвонить. Питаю його – де ти? Каже — в лікарні. Розповів, що він на завданні один залишився з бригади, а тих хлопців нема, всі двохсоті», — сказала жінка.
Тетяна розповіла, як її син виходив з оточення. За її словами, щоб урятуватися, він кілька годин удавав загиблого.
«Казав, що сто разів прощався із життям, але надумався, що можна лягти під стінкою, то може пронесе та залишиться живим. «Навіть, мам, і не подавав звуку, що я там дихаю, тому що вони зайшли і сказали по-російськи: може хтось є живий? Здавайтеся! Ми вам нічого не зробимо!». Він розповідав: «Я далі лежав тихенько і не подавав знаку, що я живий», — пригадала мати військового.
Після кількох годин переховування Олександр вирішив вибиратися з оточення. Знайшов рацію у загиблого командира, увімкнув її, але росіяни його почули.
«Подивіться, – кажуть, – рація увімкнулася, значить, хтось ще живий». І вони почали стріляти в нього. Він взяв цю рацію і скоріше заховався за ріг будівлі. Каже: «Мама, на одній секунді заховався за ріг, по мені черга йшла вже, з автомата стріляла. Я бігом навкарачки виліз якось до корчів, швидко забіг на поле і включив цю рацію, передав, що залишився один живий. Вони сказали: "Чекай, Сашко, дрона. Зараз дрон прилетить, будемо тебе виводити"», — розповіла жінка.
Олександр, поранений у ногу, орієнтуючись за дроном, самостійно вийшов із оточення, сказала мати. Вона розповіла, що після цього її син перевівся до підрозділу безпілотних систем. Там його захоплення комп'ютерною технікою стало військовою професією.
«Командир його розповідав, що він був одним із найкращих пілотів БпЛА. Він навчав побратимів. І казав командир, що на нього було дуже багато планів. Він на нього сподівався, що буде жити, буде воювати, мали йому підвищити кваліфікацію, мали підвищити у званні», — сказала жінка.
Зі слів Тетяни, під час останньої відпустки додому просила сина не повертатися до війська, але він відмовився.
«Він сказав, що як так, я своїх побратимів кину, залишу? Ніколи в житті, мамо, такого не кажіть. І щоб я більше не чув такого слова. Яке мені життя записане, я стільки буду жити, але я вертаюся до своїх побратимів". І він поїхав з відпустки і більше додому не повернувся», — сказала мати воїна.
У березні 2026 року Олександр разом із побратимами вирушив на чергове бойове завдання поблизу Дружківки. Службовий автомобіль, у якому перебували військові, атакував російський FPV-дрон.
«Сашка поранили у живіт, його доправили до лікарні у Краматорськ, зробили одну операцію. Після того побачили, що не можна нічого зробити і перенаправили до Харкова. У Харкові робили другу операцію. Не витримало серце», — сказала жінка.
Зі слів Тетяни, 24 березня 2026 року серце Олександра зупинилося.
Рідні приходять до портрета Олександра Горбатюка на Алеї Героїв у Жубровичах та Олевську, відвідують могилу воїна у рідному селі. У родині зберігають його нагороди — «Орден звитяги», відзнаки «Ветеран війни» та «Герой Олевської громади».
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
