Військовий Микола Мирончук з Малина зник безвісти на Луганщині

Військовослужбовець із Малина Микола Мирончук зник безвісти 31 грудня 2024 року на Луганщині після інтенсивного бою. Родина вже понад рік шукає будь-яку інформацію про його місцеперебування.

Про це Суспільному розповіла дружина Миколи Мирончука Світлана Мирончук.

За її словами, військовий 143-го окремого батальйону територіальної оборони 115-ї окремої бригади територіальної оборони, молодший сержант і гранатометник Микола Мирончук із Малина на позивний "Дєд" зник безвісти поблизу населеного пункту Надія Сватівського району Луганської області 31 грудня 2024 року. Світлана разом із дітьми майже півтора року шукають будь-яку інформацію про чоловіка та батька. Вони беруть участь в акціях на підтримку військовополонених і зниклих безвісти та сподіваються, що він живий.

"Микола родом із села Мокре Звягельського району. Він був наймолодшою дитиною в багатодітній родині. Після школи здобув професію муляра-штукатура, після строкової служби працював будівельником. Із Світланою був знайомий із дитинства — вони навчалися в одній школі. Після одруження родина оселилася в Малині, де народилися донька Владислава та син Роман. Микола працював слюсарем на одному з місцевих видобувних підприємств, їздив на заробітки, а згодом працював на одному з комунальних підприємств Малина та на картонно-паперовій фабриці", — сказала Світлана.

Зник безвісти на Луганщині: історія пошуків військового з Житомирщини Миколи Мирончука

Військовослужбовець Микола Мирончук під час несення служби. Квітень 2024 року. Фото надане Владиславою Чермак

За словами доньки Владислави, у 2014 році її батько брав участь в Антитерористичній операції у складі 30-ї окремої механізованої бригади імені Костянтина Острозького.

"Він нас оберігав, щоб ми не хвилювалися, і завжди казав, що все буде добре. Перед самим початком війни обмовився, що війна може бути, але тоді не хотілося в це вірити", — пригадала Владислава.

Владислава розповіла, що з перших днів повномасштабного вторгнення Микола Мирончук служив у територіальній обороні Малинщини. Згодом виконував завдання поблизу кордону з Білоруссю, де перебував півтора року. У жовтні 2023 року він приїхав додому на день народження онука Артема. Це була коротка зустріч із родиною.

"Він був хворий, але дуже радів, що зміг побути з нами. Того ж дня Миколу знову викликали на службу. Він не затримався надовго", — розказала Владислава.

Військовослужбовець Микола Мирончук під час відпустки з донькою Владиславою. Малин, Житомирщина, червень 2024 року. Фото надане Владиславою Чермак

Зі слів доньки, згодом батько служив на Харківському напрямку.

"Умови були важкими, але деталей він не розповідав. Він завжди думав про побратимів, ділився всім, навіть цукерки віддавав молодшим", — сказала Владислава.

Світлана Мирончук розповіла, що в червні 2024 року Микола вперше за тривалий час приїхав у відпустку. Він відвідав рідних, побував у рідному селі, на могилах батьків, провів час із родиною та онуком Артемом. Наприкінці 2024 року підрозділ, у якому служив Микола Мирончук, прикомандирували до Третьої окремої штурмової бригади та перевели на Луганщину.

"Він сказав лише, що буде небезпечніше. І все. Не любив лякати. Востаннє ми спілкувалися 29 грудня 2024 року. Під час відеозв’язку було видно, що він заклопотаний і втомлений", — розказала Світлана.

Військовослужбовець Микола Мирончук з онуком Артемом під час відпустки., червень 2024 року. Фото надане Владиславою Чермак

Зі слів Світлани Мирончук, після цього на позиціях почався інтенсивний бій. Тоді зв’язок із Миколою обірвався. Спочатку рідні чекали, що він вийде на зв’язок, адже подібне траплялося й раніше під час служби. Однак цього разу мовчання затягнулося.

"Бувало, що він не виходив на зв’язок кілька днів, і ми знали, що це нормально. Але тоді вже щось було інакше. Був важкий бій, багато хлопців загинуло, і їхні рідні почали масово бити на сполох", — розказала Світлана.

Владислава Мирончук розповіла, що 5 січня родина отримала офіційне сповіщення. Згодом передали особисті речі Миколи, але телефон не повернули. Після цього розпочалися пошуки. Родина зверталася до військової частини, побратимів, їздила до Коростеня, де базувався підрозділ, а також до Києва.

"Ми майже щодня кудись їхали. Не могли просто сидіти й чекати. Побратими говорили, що бачили його під час бою і він міг бути поранений, але залишався з підрозділом до останнього. Згодом військовий із позивним "Єгер" зателефонував і повідомив, що бачив його востаннє на позиції під час інтенсивного бою: "Я отримав поранення, а він мене прикривав. Далі я нічого не знаю". Ми шукали тата всюди. Перевіряли навіть версію, що він міг бути поранений і втратити пам’ять. Були навіть у госпіталях Харкова. Шукали кожного, хто міг перебувати там без установленої особи. Але підтвердження так і не отримали", — сказала Владислава.

Рідні Миколи Мирончука на одній з акцій на підтримку полонених та безвісти зниклих . Фото надане Владиславою Чермак

За словами Світлани Мирончук, її чоловік був чесною, справедливою та працьовитою людиною. На момент зникнення йому був 51 рік.

"Він завжди говорив те, що думав, не любив брехні й не вмів підлещуватися. Якщо мав свою думку — висловлював її прямо. Микола був добрим сім’янином, любив, коли вся родина збиралася разом. Ми жодного дня не припиняємо пошуків. Час іде. На жаль, територія, де був наш Микола, зараз окупована. Але ми продовжуємо шукати. Бо якщо є хоча б один шанс — маємо його використати. Він завжди казав: все буде добре. І ми віримо в ці слова", — розказала Світлана.