Дмитро Крапивенко — український журналіст, публіцист, військовослужбовець ЗСУ, автор книги "Усе на три літери". З 24 лютого 2022 року Дмитро долучився до лав Збройних сил України. У своїй дебютній збірці нарисів автор описує реалії війська країни під час війни. 18 травня у Житомирі відбулась презентація книги Дмитра Крапивенка "Усе на три літери", перед якою журналістка Марія Кравчук поспілкувалася з автором.
На перших сторінках цієї книги, ви пишете про те, що не планували її писати. Коли все ж зрозуміли, що книзі бути?
Ця думка зародилася в мене в перші дні війни. Зрозуміло, що тоді було зовсім не до писання, але я все одно фіксував собі написати про те чи інше. Я дійсно думав, що не писатиму книжку про війну з кількох міркувань. По-перше, бо про це писатимуть усі, кому не лінь, і я вирізнятимусь тим, що не напишу. По-друге, у мене на той час не було якогось унікального досвіду. Я й зараз не готовий сказати, що маю якийсь супердосвід, але той, що є, описаний у книжці.
Ще один момент, який мене зупиняв: я бачу, що ветеранська література з погляду видавців сприймається як благодійність. Мовляв, ветеран написав, отже, ми опублікуємо, щоб не потрапити в скандал. У нас, дякувати Богові, в суспільстві позитивне ставлення до ветеранів, але це не створює здорової конкуренції серед письменників-ветеранів.
Тому я думав, що обійдуся. Також не було розуміння, скільки триватиме ця війна. З часом люди, які мене оточували і знали, що я вмію писати, почали запитувати: "А ти про це напишеш? А про те? Та ти ж сто відсотків напишеш!"
До речі, у моєму першому підрозділі було 50/50 хлопців з Києва та Житомирщини. Я їм відповідав, що вони не читатимуть цю книгу, навіть якщо я її напишу. Проте вони запевняли, що прочитають.
Тоді я почав сприймати це як серйозний запит. Потім, коли частина людей, які мене про це запитували, загинули, я почав відчувати своїм моральним обов’язком зберегти про них пам’ять. Вирішив, що напишу. І от, на щастя, це матеріалізувалося, і ми можемо говорити про це як про доконаний факт.
Коли почали роботу над книгою?
У березні 2024 року.
Коли вже всі події, які описані в цій книзі, пройшли? Я ж правильно зрозуміла, в книзі події 2022-2023 років?
Так, переважно 2022–2023 роки, є також деякі діалоги 2024 року, але я їх не маркував. Тобто деякі діалоги відбувалися вже в процесі написання книги, але це не надто помітно. Мені потрібно було відрефлексувати перший період війни.
Ви робили нотатки подій, які потім використовували у книзі?
Я завжди любив вихвалятися своєю пам’яттю — що вона в мене хороша, я все пам’ятаю і нічого записувати не буду. Адже обставини війни такі, що все може згоріти, зокрема ноутбуки та будь-що інше. Я розумію, що існують "хмарні" сервіси, але я нічого не занотовував. Насправді це був ще один мотив написати книгу, бо мене контузило, і я зрозумів, що ця ідеальна пам’ять може бути зіпсована. Я не став після контузії вести щоденники, але усвідомив, що треба зафіксувати той досвід і цей період у книзі. Як би я не вихвалявся, але зрозуміло, що деякі моменти забуваються, і їх потрібно було зафіксувати.
Чи читали ваші побратими книгу? Якщо так, то які були відгуки?
Читали. Читають. Відгуки здебільшого позитивні, але я кажу, що побратими — це дуже лояльна читацька аудиторія, яка нагадує родичів дитини, що поїхала на "Україна має талант": "От нашу дитинку покажуть в ефірі, всі будуть аплодувати". Як сказав один мій побратим із 30-ї бригади, не без іронії в голосі: "Ну ще знайомих письменників у мене не було".
Насправді були й певні зауваження, які стосувалися зображення окремих персонажів книги. На їхню думку, ці герої не настільки хороші, як я їх змалював. Але це річ суб’єктивна: коли я стикався з цією людиною, в мене залишилися приємні враження. Такі відгуки трохи як "ложка дьогтю". Хтось читає й надсилає мені підкреслені моменти з книги, згадуючи, як усе було. Є побратими, які ще читають, є ті, які вже прочитали, і навіть ті, хто завершив книгу за один день.
Відгуки позитивні. Для більшості побратимів я був головним сержантом взводу, тому, в принципі, критикувати керівництво, навіть колишнє, не дуже прийнято. Ці люди не звикли до уваги, вони не медійні персони, про яких щотижня пишуть і згадують.
У мене є кілька персонажів, яким я спеціально змінив позивні, бо вони виглядають не надто привабливо. Ці люди "лайкали" пости про книгу. Я не знаю, чи вони її читали та впізнали себе в тексті. Думаю, що вони просто промовчать. Якщо захочуть висловитися — нехай, але поки що я не чув жодних коментарів від тих персонажів, які могли б мати питання.
У книзі в одному з розділів ви підіймаєте тему військових і цивільних, пишете, ніби ми — інопланетяни з різних світів. Чи гостро це відчувається, коли ви приїжджаєте, скажімо, до Києва?
Це відчувається. Я сказав "інопланетяни", але можна пом’якшити аналогію і сказати "іноземці" — люди, які говорять різними мовами. Тут, у тилу, в людей свої проблеми. Вони можуть бути важливими для них, але на фронті ці питання взагалі нікого не зачіпають. Я пам’ятаю, як одного разу приїхав, і товариш запитав: "А що ти думаєш, треба на Софійському майдані ставити ялинку чи ні?" А я взагалі про це не думаю. Це настільки другорядні речі.
Особливо в перший рік війни люди чомусь вважали за свій обов’язок запитати: "Ну що, війна скоро закінчиться?" Не знаю. І ніхто не знає. Зараз таких запитань стало трохи менше, але вони все одно є.
Я думаю, що цивільним важко виробити зважений підхід у спілкуванні з ветеранами. Від надмірного захвату — адже ми звичайні люди, не боги і не напівбоги — до ставлення, як до людей упосліджених: "Ой, наші хлопчики, вони там воюють". Їх хочеться погладити по голові, дати цукерку, зняти й віддати останню сорочку. Це не так. Ми — військовослужбовці — теж нормальні люди.
Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube Суспільне Житомир.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp
