36-річний запоріжець Олександр Топчій з початку повномасштабного вторгнення пішов на фронт добровольцем. Каже: пішов боронити Україну заради 5-річного сина. Під час виконання бойового завдання у Бахмуті отримав поранення. Після семи місяців реабілітації, Олександр проводжує нести службу в роті охорони, але мріє повернулися до рідної 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.
За період великої війни він бачив свого сина лише раз, – розповідає військовослужбовець Олександр Топчій. Каже: кохана з дитиною перебувають за кордоном, відстань родині дається важко:
"Син запитує, чи вигнали всіх бандитів, як ми йому з дружиною розповідали. Ну, і питає, коли я прийду”.
Пережити розлуку допомагають фото та розмови телефоном.
“Сину кажу, що люблю його, сумую, він теж мені каже, що любе, сумує, все сподіваємося, що все закінчиться якнайшвидше, ну і плануємо, що будемо робити далі”, – розповідає військовослужбовець Олександр Топчій.
Жалкує, каже Олександр, що не бачить, як росте син, але він на фронті задля його майбутнього:
"Мене син спитав би, а де я був? Що йому відповів би? Син це саме краще, що є у моєму житті”.
На фронт Олександр пішов на другий день повномасштабної війни добровольцем. У складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” воював на Сумському напрямку. Потім боронив Харківський та Донецький. Згадує, бої “на нулі” за Бахмут були пекельними.
"Мінометний обстріл був, потім почався штурм ешелонами. У нас закінчилося БК і потрібно було відступати. Взводний дав мені команду залишитися, і прикрити відхід, поки вони будуть евакуювати трьохсотих. Я залишився, прийняв бій”.
На п'ятій годині масованого штурму Олександр отримав наскрізне кульове поранення ноги. Після евакуації з Бахмуту, військовий 7 місяців проходив реабілітацію, пережив 3 операції.
"Шрам в мене звідси і аж сюди, тому що от входу була маленька дірочка, а коли відчув, що дуже сильна кровотеча йде, я руку простягнув, а там місце виходу кулі кусок м'ясо і тканини не вистачало”.
Олександр розповідає, після поранення його перевели до рідного Запоріжжя. Нині працює в роті охорони на посаді старшого стрільця.
“Дуже сподіваюся, що нога перестане боліти і я повернуся назад в бригаду, і назад на фронт”.
Олександр каже, за період служби було чимало ситуацій між життям та смертю, втім, чоловік впевнений – залишився живим, бо син охороняє. На руці носить від нього оберіг.
"Моя теща передала. Сказала, що все буде добре, нехай, хтось пов'яже мені. Ну, і перед тим, як на позиції заходити, побратими пов'язали. У мене була думка тільки одна, я собі сказав:
Фіг я тут здохну, я додому повернусь", – говорить Олександр Топчій.
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber
