До повномасштабного вторгення він працював у одній із Вінницьких ІТ-компаній, розробляв сайти. Тепер – він зв’язківець одного із підрозділів Збройних Сил. Про службу та поранення Суспільному розповів військовослужбовець із Вінниччини на псевдо “Барбер”.
“У моїй родині майже всі чоловіки мали якийсь стосунок до військової справи. Прадід брав участь у Фінській війні, дід був свідком Другої світової, батько також був на строковій службі. Я пішов на строкову у 2015 році, вже під час АТО. Ми формували колони забезпечення, які йшли на Схід", – каже військовослужбовець.
На строковій службі військовий отримав своє псевдо.
“У нас була машинка для стрижки, яку ми ділили на кількадесят людей. Я непогано стриг, власне, до мене часто зверталися побратими. Власне, звідти я й отримав позивний – “Барбер”.
Після закінчення строкової служби, чоловік повернувся до цивільного життя, подорожував та працював за кордоном.
“Я за спеціальністю будівельник. Але в якийсь момент зрозумів, що треба пробувати щось інше. Й так вирішив вивчати програмування. Спершу вчився самотужки, потім – курси. Пізніше працював разом із знайомим програмістом, на фрілансі. Першу серйозну роботу отримав у 2020 році, працював на посаді – програміст-початківець. Як правило, я займався оформленням сайтів. Змінив кілька ІТ-компанії, на останню влаштувався за 4 дні до війни”, – каже "Барбер".
У перші дні вторгення “Барбер” вивіз родину з Вінниці, забезпечив їх продуктами та дровами, та разом із односельцями пішов до військомату. Чоловіків відправили до Одеси, звідти їх розподілили за військовими спеціалізаціями.
"Для мене головне було потрапити в один підрозділ з односельцями"
“Для мене головне було потрапити в один підрозділ з односельцями. Ми здружились, та й навіть якісь речі потім передавати буде легше. Але склалось все трохи інакше: допомагав офіцерам документи надсилати онлайн, а вони й кажуть “Ти великий фахівець”, та й направили мене до підрозділу зв’язківців. Наша робота полягає у координації роботи багатьох елементів війська – розвідки, артилерії, аеророзвідників, піхоти, командування та інших підрозділів. Хтось працює у штабі, інші – поряд із бойовими підрозділами”, – розповідає військовослужбовець.
Підрозділ “Барбера” виконував завдання на Південному напрямку оборони. В ході контрнаступу українського війська на Херсонщині, зв’язківець отримав поранення внаслідок ворожого обстрілу.
“Для ворожої артилерії ми – справжній “трофей”
“Для ворожої артилерії ми – справжній “трофей”. Як тільки “ловлять” наші сигнали, одразу починають пристрілюватись по нашим позиціям. Як правило, обходились ми легко. На початку жовтня ми виконували завдання на одній із переправ через річку Інгулець, неподалік Давидового Броду. Ми з напарником залишились на чергуванні. Він – в бліндажі, я вийшов на вулицю. Трохи пройшов по окопах, чую гул. Повернувся до бліндажу, потім – потужний вибух поруч із переправою. Як пізніше мені розповіли, це була ракета від російської “С-300”. Удар був такої сили, що від “хвилі” обсипало наш бліндаж.”
"Нас знайшли розвідники із сусідніх позицій"
“Барбер” розповідає, у перші секунди після обстрілу найважче було впоратись із панікою та діяти осмислено. Далі, каже військовий, пам’ятає усе ривками.
“Я відкопався, потім – почав шукати побратима, який був під землею. Йому пощастило, що всередині було багато одягу й шматків якоїсь тканини, це фактично його врятувало. Відкопав йому голову, щоб він міг дихати, і я побіг шукати підмогу. Знайшли нас розвідники із сусідніх позицій, до речі, також вінницькі. Вони й викликали нам евакуацію з позицій.”
"Я просто перестав дихати"
Побратима “Барбера” вдалося врятувати – нині він перебуває на реабілітації. Зв’язківця із Вінниччини також госпіталізували – у нього діагностували розрив барабанних перетинок та контузію. Пізніше виявили ще одне ушкодження – забій легень. На реабілітації зв’язківець вже четвертий місяць.
“На першому огляді цього не помітили. Біль при диханні списали на можливий перелом ребра. А за кілька тижнів, піднімаючись на третій поверх, я просто перестав дихати. Після повторного обстеження, знайшли крововилив. Лікують досі, але підніматись на третій поверх мені й досі складно”.
