У Вінниці 31 жовтня відбувся Подільський вікенд посестер жіночого ветеранського руху VETERANKA. Захід об'єднав ветеранок, військовослужбовиць, волонтерок, матерів і дружин захисників.
Учасниці ділилися власними історіями, презентували ветеранський бізнес, обговорювали питання медичної допомоги та захисту прав жінок, які служили або продовжують службу у війську. Про це повідомив кореспондент Суспільного, який побував на заході.
Зустріч організували у цивільно-мілітарний простір 7 корпусу ДШВ — Марун Хаб 132. За словами координаторки руху VETERANKA у Вінниці Юлії Щербан, головна мета заходу — об'єднати жінок із різним досвідом, які потребують підтримки та готові допомагати іншим.
«З цього року наш жіночий ветеранський рух відкрився не тільки для ветеранок, а й для дівчат, які дотичні до ветеранської політики. У нас є матері наших захисників — це надзвичайно важлива категорія. Тому що саме матері наших захисників дуже часто не потрапляють у жодні критерії реабілітаційних програм. Дружини — так, діти — так, але саме матері — дуже неохоплена категорія. У нас є волонтерки, які живуть цим і допомагають. Кожна з них переживає за своїх ветеранів, як за себе, за своїх рідних», — розповіла Юлія Щербан.
Організаторка розповіла, що через безпекову ситуацію проводити масштабні зустрічі складно. Водночас потреба у спілкуванні серед учасниць руху залишається великою, тому такі заходи планують організовувати частіше.
«В умовах постійних тривог ми не можемо робити великі заходи, тому що потрібне безпечне середовище, приміщення. А оскільки у нас нещодавно відкрився ветеранський центр Maroon Hub, який є кроком до об'єднання цивільних, ветеранів і діючих військовослужбовців, нас тут дружньо прийняли. У нас є діючі ветеранські бізнеси, тому що дівчата роблять дуже багато класних речей. Ми намагаємося показати, хто що може. На майбутнє плануємо проводити частіше такі заходи, тому що нам потрібно об'єднатися. Разом ми сильніші й разом зможемо багато чого зробити», — сказала координаторка.
«Я поставила собі питання: не за що, а для чого я залишилася жива»
Серед учасниць зустрічі — Людмила Менюк, ветеранка, мати загиблого захисника України, психологиня та очільниця правозахисної організації солдатських матерів «Мальва». Її військова історія розпочалася у 2014 році. Тоді на захист України стали члени її родини. У липні того ж року загинув її молодший син Станіслав, який служив у батальйоні «Айдар».
«Моя військова кар'єра почалася в 50 років — від солдата до начальника бронетанкової служби. 27 липня 2014 року загинув мій молодший син Станіслав Менюк, теж боєць батальйону «Айдар». Я, мій чоловік, мій син служили у 24-му окремому штурмовому батальйоні «Айдар». У 2020 році я була звільнена після поранення. Я особа з інвалідністю внаслідок війни другої групи. Але у 2022 році, коли почалася велика війна, ми пішли добровольцями«, — розповіла Людмила Менюк.
Після початку повномасштабного вторгнення жінка знову долучилася до війська. За її словами, разом із підрозділом пройшла Сіверськодонецьк та Бахмут. Після чергового погіршення здоров'я опинилася у шпиталі, а згодом залишила службу.
«Була виснажена, не хотіла бачити людей, не хотіла ні з ким спілкуватися. Для цього в мене були всі умови, тому що я живу в селі, навпроти мене ліс, а на городі річка. Але потихеньку, поступово почалася інтеграція в цивільне життя. У мене завжди був психолог, це мені дуже допомагало. Хоча я сама психологиня, але в мене був психолог. По-перше, це конфіденційність, по-друге, довіра. І я поставила собі питання: не за що, а для чого? Для чого я залишилася жива, для чого моє серце не лопнуло від болю, смутку, втрат? І зрозуміла, що я маю ділитися своїм досвідом і маю допомагати таким же, як я», — сказала ветеранка.
Нині Людмила Менюк надає психологічну допомогу іншим людям, які пережили війну. Вона також розповіла про досвід служби на посаді начальниці бронетанкової служби — роботу, яку довелося опановувати без тривалої спеціалізованої підготовки.
«Я починала з діловода, потім уже були інші підрозділи, штурмові роти. Нормально, бо всі хлопці свої, я спортсменкою була. До речі, навіть коли я звільнилася у 2020 році, у 2021-му брала участь в Іграх Нескорених, у мене два золота і срібло. І тому мені вистачало моїх тоді ще фізичних можливостей. Але настав такий момент, коли мене викликав командир і сказав, що треба очолити бронетанкову службу. Це для мене було тяжко тим, що начальник бронетанкової служби — це офіцер, який, я вважаю, закінчує мінімум академію, п'ять років навчання. А тут треба було швидко, тут і зараз, і робити це якісно», — розповіла Людмила Менюк.
Книга про жінку на війні та підтримка посестер
Під час зустрічі ветеранка, письменниця, психологиня та фахівчиня із супроводу ветеранів Махнівської сільської ради Тетяна Чудновець на псевдо «Подоляночка» презентувала свою книгу. Водночас, за її словами, найбільшу цінність таких заходів становить можливість поспілкуватися з жінками, які мають подібний життєвий досвід.
«Я сьогодні дивлюся на їхні вироби, їхній бізнес, це також для мене важливо, підтримую їх морально і розказую про свою книжку. Книжки в мене випущені вже паперові, друковані, аж дві. Друга з них вийшла у минулому році, у 2025-му, називається вона «Подоляночка. Каравка незломима», і вона увійшла до довгого списку «Книги року BBC 2025». І виграла ще й всеукраїнську літературну премію імені Юхимовича. Вона про любов, про зраду, про війну, про жінку на війні. Це автофікшн», — розповіла Тетяна Чудновець.
До військової служби Тетяна займалася волонтерством. Із 2014 року допомагала військовим, серед яких були її чоловік та син. Згодом вирішила сама долучитися до війська.
«З 2014 року волонтерила, тому що чоловік і син були в «Правому секторі», воювали. Ще з 2014-го це було під Донецьком — Піски, Красногорівка, оці всі тепер окуповані місцини нашого Донбасу. Чоловік був кіборгом Донецького аеропорту. А вже у 2017-му, навіть у 2016-му, почалася та історія, яка в книжці. Я не хочу розповідати, треба книжку прочитати. І от уже в розпалі цієї моєї особистої історії я вирішила піти на фронт, тому що відчувала, що мені не вистачає якоїсь корисності для цієї країни.
Мого волонтерства мені чомусь стало замало, і я хотіла принести якусь користь ЗСУ. Пішла воювати. Спершу я була чотири місяці діловодом, тобто на паперовій роботі в батальйоні «Донбас-Україна». А через чотири місяці мене перевели в штурмову роту, я цьому була дуже рада, після багаторазових моїх рапортів, і стала стрільцем штурмової роти», — розповіла ветеранка.
Під час служби жінка брала участь у бойових ротаціях на Донеччині та Луганщині. Після контузії та бойової травми потрапила до шпиталю і була змушена звільнитися з військової служби.
Тетяна Чудновець розповіла, що після повернення до цивільного життя багато ветеранок знаходять себе у професіях, пов'язаних із допомогою військовим та їхнім родинам.
«Ми маємо багато спільного пройденого життєвого досвіду, багато своїх психологічних травм, багато втрат, тому що кожна з нас має своїх загиблих друзів, посестер, побратимів. І сімейні іноді історії бувають: у когось син загиблий, у когось чоловік чи донька. І оце нас об'єднує. Зараз уже ми адаптувалися, хтось більше, хтось менше, в цивільне життя і ділимося цим досвідом, допомагаємо одна одній. Багато хто після свого фронтового досвіду стали психологинями або юристками. Тобто ми вже цей цивільний досвід, помножений на фронтовий, застосовуємо для того, щоб допомагати таким же людям«, — розповіла Тетяна Чудновець.
Сама жінка нині працює фахівчинею із супроводу ветеранів. Допомагає військовим після звільнення зі служби, а також родинам загиблих і зниклих безвісти захисників.
«Зараз я вчуся, тому що є нюанси, як людині оформити певні документи після закінчення служби в ЗСУ чи Нацгвардії. Або як родинам зниклих безвісти звернутися до правозахисних організацій, Міжнародного Червоного Хреста. Або родина загиблого розгублена, вона в горюванні, не завжди розуміє, куди звертатися. Але фахівець із супроводу ветеранів завжди підкаже. Ми стараємося, щоб уся інформація до таких сімей була донесена, щоб усі можливості були озвучені. І тоді ми даємо людині вибір», — сказала Тетяна Чудновець.
Від захисту прав військовослужбовиць до програм медичного відновлення
Окрему частину зустрічі присвятили питанням здоров'я жінок, які зазнали травм під час військової служби. Про необхідність доступного лікування та реконструктивної хірургії розповіла ветеранка, правозахисниця Наталя Ліщишина.
За її словами, жіночий ветеранський рух VETERANKA виник через потребу захищати права військовослужбовиць, зокрема після їхнього звільнення зі служби. Наразі в цій спільноті вже понад три тисячі жінок по всій Україні.
«Насправді рух «Ветеранка» починався з певної історії. Історії про те, що жінок, які пішли служити у 2014 році, потім просто ніхто не помічав після звільнення. Дівчата ходили маршами, показували, що вони є такими самими ветеранами, як і чоловіки. А потім зібралися дівчата після заходу і подумали про те, що у нас стільки багато проблем у жінок у війську, що потрібна організація, яка цим усім буде опікуватися, яка буде займатися адвокацією прав жінок у війську і після звільнення з військової служби. Так народилася ідея жіночого ветеранського руху «Ветеранка», — розповіла Наталя Ліщишина.
Правозахисниця розповіла, що одним із напрямів діяльності руху є забезпечення військовослужбовиць формою та спорядженням, яке відповідає особливостям жіночої анатомії.
«Рух «Ветеранка» проробив колосальну роботу. Завдяки їхній адвокації жінки змогли отримати доступ до бойових посад, жінки стали видимими у війську, жінки стали видимими після звільнення з військової служби. Колосальна робота дівчат — це забезпечення жінок у війську, тому що у нас є проблематика з цим, вона існує достатньо давно. Жінки не мають відповідного спорядження, не мають відповідної форми, тому що все в армії було підлаштовано під чоловіків. У цьому плані зроблені певні кроки, але до ідеального нам ще далеко», — сказала ветеранка.
Наталя Ліщишина також розповіла про власний досвід лікування після травмування та роботу над створенням програми медичної допомоги для жінок, які потребують ендопротезування й реконструктивних операцій.
«Моя особиста історія на сьогодні є поштовхом для того, щоб ми на рівні держави створили державну програму ендопротезування і реконструктивної хірургії, якої у нас не існувало взагалі. Так само рух «Ветеранка» підтримував мене в цьому напрямку разом з Офісом Президента. Тому що коли я винесла цю проблематику на рівень держави, я проходила цей шлях сама. Жінки травмуються у війську невідповідним спорядженням, і це призводить потім до онкології, до ампутацій молочних залоз. І у нас не було державної програми, щоб жінки могли відновитися», — розповіла Наталя Ліщишина.
За її словами, з 1 жовтня 2026 року на базі Національного інституту раку розпочався пілотний проєкт, покликаний допомогти жінкам, які потребують відповідних операцій.
«З 1 жовтня ми запустили пілот на базі Інституту раку, слава Богу. І я сподіваюся, що він переросте в подальшому у повноцінну державну програму. Тому що коли ми з рухом «Ветеранка» зробили опитування жінок у війську, то отримали достатньо гнітючу картину, наскільки у нас жінки травмовані. З січня по жовтень ми зробили колосальну роботу, щоб запустити хоча б пілотний проєкт. І вже за результатами пілота будемо виходити на державну програму», — зазначила правозахисниця.
Футболки з назвами міст як спосіб зберегти пам'ять
На Подільському вікенді учасниці також представляли власні підприємницькі та соціальні ініціативи. Одна з них — проєкт ветеранки, громадської діячки Дари Фугалевич, яка створює футболки із зображеннями українських міст і місць, пов'язаних із війною.
За словами ветеранки, частину доходу від продажу вона спрямовує на потреби громадської організації. Проте головна ідея проєкту — зберегти пам'ять про українські міста та людей, які їх захищали.
«Я засновниця соціального бізнесу. Чому соціального? Бо частина йде на потреби громадської організації. На мені футболка, зроблена мною, — це про міста-янголи. На жаль, ми вже не будемо їх бачити такими, якими вони були. Це Бахмут, Часів Яр, Костянтинівка, Серебрянський ліс — заповідник величезний, але не тільки заповідник, а й величезна могила пам'яті.
Для багатьох ці міста є тригерними точками, але я вважаю, що ці футболки мають носити не тільки ті люди, які захищали ці міста або жили там, або мають пам'ять, а й ті, хто хоче пам'ятати. Культура пам'яті суспільства має об'єднувати, і вона має бути візуальною, зрозумілою, чесною», — розповіла Дара Фугалевич.
Першу партію футболок виготовили за підтримки побратимів ветеранки. Згодом, як розповіла жінка, почали надходити звернення від людей, які хотіли б бачити на одязі назви інших українських міст, зокрема тимчасово окупованих.
«Я створила прототип, потім розказала цю ідею своїм побратимам, вони мене підтримали, дали гроші, і ми зробили 150. Після цього люди почали писати. Ми любимо носити міста Київ, Львів, Луцьк, а багато людей хочуть також бачити міста, такі як Сімферополь, Луганськ, Донецьк. Те, що там є окупанти, не означає, що не залишилося місця цим людям в Україні. Тому Наталка запросила мене представити цей проєкт тут. Не тільки самі футболки, а й розказати іншим дівчатам, що варто про себе говорити», — сказала ветеранка.
За її словами, пам'ять про війну має бути не лише в особистих спогадах, а й у повсякденному житті суспільства.
«Моя ідея про те, що пам'ять дає можливість уникнути помилок. Це не тільки пам'ятання, але й закарбовування досвіду. Якщо ми відмовимося від нього, ми не зможемо щось змінити в цьому світі. Якщо хтось не знайде цю історію, він подумає, що він один, і замкнеться, і не захоче продовжувати боротьбу. І взагалі пам'ятання — це вклад у наше майбутнє. Якщо люди будуть пам'ятати, що ми вижили і яким способом ми вижили, у нас є надія, що й далі ми зможемо оборонити себе. Ми маємо це бачити, а не просто казати, що ми пам'ятаємо», — сказала Дара Фугалевич.
Окрім презентацій і спілкування, програма Подільського вікенду передбачала психологічні ресурсні практики та роботу з метафоричними асоціативними картами.
Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Facebook, Telegram, Viber, Instagram, YouTube, Whatsapp та TikTok
