29 серпня, у День пам'яті захисників і захисниць України, у Гайсині на Вінниччині вшанували пам'ять загиблих у війні. Біля Алеї Слави на центральній площі міста організували хвилину мовчання та мітинг-реквієм. У храмі Воскресіння Христового відбулась панахида за загиблими, а в міському парку — забіг «Біжу за Героїв — шаную Героїв».
Про це повідомив кореспондент Суспільного з місця події.
До заходів долучилися рідні загиблих захисників, військовослужбовці та мешканці громади.
Ольга Міщенко прийшла вшанувати пам'ять свого сина Богдана. Він загинув 14 січня 2023 року у Красногорівці на Донеччині.
«Сьогодні я прийшла віддати честь і шану нашим героям, які загинули у війні, захищаючи нас усіх», — сказала Ольга Міщенко.
Богдан народився та проживав у селі Тарасівка Гайсинського району. Він був солдатом, старшим стрільцем 2 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 70 окремого стрілецького батальйону 59 окремої мотопіхотної бригади.
За словами матері, на війну Богдан пішов із першого дня. Після загибелі майже два роки і чотири місяці він вважався зниклим безвісти. Згодом його поховали у рідному селі поруч із побратимом
В памʼять про сина жінка написала вірш і розповіла його біля портрета бійця на Алеї Слави.
Наталія Бойко прийшла на мітинг-реквієм, щоб вшанувати пам'ять загиблих захисників. За словами жінки, 29 серпня — це особлива дата для родин полеглих військовослужбовців.
«Це щорічна така дата, яка болить всіх нас — матерів, жінок, дружин, дітей, які пам'ятають, і у них будуть навіки розбиті серця від того, що вони втратили своїх близьких», — сказала Наталія Бойко.
Олександр Бойко народився 12 червня 1995 року в селі Кузьминці Гайсинського району. Із чотиримісячного віку проживав у селищі Трубочка. На дев'ятий день після початку повномасштабного вторгнення він сказав матері, що піде воювати.
«Я піду, я піду воювати, бо хто як не я? Я ховатися не буду», — переказала мати слова сина.
Чоловік сам взяв повістку та звернувся до Гайсинського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Звідти його направили на військове навчання до Черкас.
Після навчання Олександр потрапив на Запорізький напрямок. Спочатку служив водієм 2 мінометного взводу 2 мінометної батареї 3 механізованого батальйону військової частини А4712 — 118 окремої механізованої бригади.
6 серпня 2023 року Олександр отримав травми та поранення внаслідок артилерійського обстрілу. 15 жовтня того ж року під час виконання бойового завдання поблизу Роботиного отримав ще одне поранення
З 24 квітня до 31 травня 2024 року, за словами матері, Олександр проходив військову підготовку у Військовій академії в Одесі. 31 травня йому присвоїли звання молодшого лейтенанта та призначили командиром 2 механізованого взводу 1 механізованої роти 3 механізованого батальйону військової частини А4712.
24 червня 2024 року під час виконання бойового завдання Олександр отримав третє поранення.
За словами Наталії, після лікування син повертався до служби. Востаннє він перебував у військовій частині близько двох тижнів. Перед останнім бойовим виходом він зібрав усі свої речі у велику армійську сумку та відправив документи додому.
«Останній раз він у частині пробув два тижні і знав, що він загине, тому він зібрав всі свої речі у велику армійську сумку, вислав всі документи поштою і 16 липня він пішов на вихід. І це був його останній бойовий вихід», — розповіла Наталія Бойко.
Олександр Бойко загинув 18 липня 2024 року поблизу села Роботине Запорізької області.
Дагнія Кашкорова прийшла вшанувати пам'ять свого брата Сергія Юрченка. Він народився 24 грудня 1987 року у селі Семирічка Гайсинського району. Мав звання старшого солдата, служив розвідником розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А3425 — 61 окремої механізованої Степової бригади.
На військову службу Сергія призвали 3 березня 2023 року. Він загинув 15 серпня 2024 року поблизу населеного пункту Порічне Суджанського району Курської області РФ.
Разом із Сергієм загинув його побратим Володимир Провороцький.
«Сьогодні такий день, що кожен повинен на хвилиночку зупинитися, згадати, пам'ятати. Вони наші герої. Ми для них повинні не тільки сьогодні, а кожний день, кожну хвилиночку бути вдячними. Вони за нас віддали найдорожче — життя», — сказала Дагнія Кашкорова.
Вона розповіла, що Сергій із дитинства був мужнім та завжди намагався захищати й оберігати інших. Своїм братом — пишається.
«У мене за нього гордість безкінечна. Але для нас, для родини, для знайомих і всіх — це великий біль втрати, до якого ми не можемо звикнути по цей день і відпустити», — сказала Дагнія Кашкорова.
Після завершення мітингу-реквієму родини загиблих захисників та жителі громади вирушили до храму Воскресіння Христового, де о 9:30 відбулася панахида за полеглими військовослужбовцями. Під час молитви поіменно згадали загиблих захисників України.
«Тільки тоді, коли ми будемо пам'ятати про наших захисників, про їхній подвиг і жертву, ми зможемо бути гідними їхньої пам'яті. Наш обов'язок — молитися за них і підтримувати їхні родини. Пам'ять про захисників має жити щодня, а не лише у пам'ятні дати. Їх уже немає поруч із нами, але вони назавжди залишаються в нашій пам'яті, у наших серцях і в історії України», — сказав протоієрей Ярослав Вольвин, благочинний Гайсинського округу ПЦУ.
Після панахиди у храмі для родин полеглих захисників організували забіг «Біжу за героїв — шаную героїв», присвячений пам'яті загиблих захисників та захисниць України.
Тетяна Грабова прийшла на забіг разом із донькою Анастасією, щоб вшанувати пам'ять свого чоловіка Олександра Серікова. Він загинув 30 жовтня 2023 року поблизу Красногорівки на Донеччині. Чоловік служив у 47 окремій механізованій бригаді «Магура», був сержантом та гранатометником.
Жінка розповіла, що їхня родина вдруге бере участь у забігу та долучається до заходів на вшанування загиблих військовослужбовців.
«Ми другий рік вже беремо участь у забігу. Це вшанування пам'яті загиблих героїв. Приходимо на всі заходи, які стосуються наших героїв, захисників, вшановуємо памʼять про них ", — сказала Тетяна Грабова.
Сергій Дєдов прийшов на забіг усією родиною, щоб вшанувати пам'ять свого сина Владислава. Той народився 4 жовтня 2001 року. Навчався у середній школі №4. У перший день повномасштабного вторгнення вирішив добровільно стати до лав українського війська. Владислав служив у 110 батальйоні 111 бригади територіальної оборони, мав позивний «Дєд».
Батько розповів, що спочатку Владислав воював у складі територіальної оборони Києва. Згодом його перевели до Луганської територіальної оборони 111 бригади. Він брав участь у боях у Серебрянському лісі, та в обороні Часового Яру. Під час служби йому присвоїли звання молодшого сержанта та призначили на посаду головного сержанта взводу.
Владислав загинув 24 квітня 2024 року поблизу села Іванівське на Донеччині. Під час бою його намагався врятувати побратим «Медик», однак поранення виявилося смертельним.
За час служби Владислав був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий Хрест». Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Сергій Дєдов розповів, що участь у такому заході для родини — це спосіб вшанувати пам'ять сина та інших військових, які загинули на війні. Для родини Владислава це вже третій забіг. Два попередні вони брали участь у Вінниці, а цього року долучилися у Гайсині.
«Сьогодні особливий день для нашої сім'ї, для України — День пам'яті загиблих захисників. Ми прийшли всією родиною вшанувати пам'ять і взяти участь у забігу. Добре, що люди пам'ятають і шанують загиблих воїнів», — сказав Сергій Дєдов
Два кілометри на забігу на честь свого батька Владислава пробіг Дмитро Михайлик. На захід він прийшов разом із мамою Лесею.
Владислав Михайлик народився 18 лютого 1979 року в Гайсині. Навчався у середній загальноосвітній школі №4. Професійну кваліфікацію здобув у Товаристві сприяння обороні України. Працював водієм, згодом — автослюсарем та оператором котельні на КП «Теплокомунтехсервіс» Гайсинської міської ради.
Владислав захоплювався футболом і боксом, любив автомобілі
У березні 2024 року Владислава мобілізували до лав Збройних сил України. Він служив солдатом, кулеметником 3 механізованого відділення 1 механізованого взводу 3 механізованої роти 108 батальйону «Вовки да Вінчі» 59 окремої механізованої бригади імені Якова Гандзюка. Мав позивний «Михась».
Владислав Михайлик загинув 5 серпня 2024 року неподалік Красногорівки на Донеччині.
«Він був мужній, відважний, добрий. Нам його дуже не вистачає», — сказала Леся Михайлик
До забігу долучилися батьки полеглого захисника Владислава Яковенка — Надія та Юрій. Владислав мав позивний «Скала».
У листопаді 2022 року Владислава мобілізували до лав Збройних сил України. Перед цим він закінчив військову кафедру та отримав звання молодшого лейтенанта. Службу розпочав у 95 окремій десантно-штурмовій бригаді. Був командиром взводу, а згодом — командиром роти.
Владислав брав участь у боях на Лиманському напрямку в районі Кремінної та Серебрянського лісу. Під час служби отримав поранення, однак після нього без реабілітації продовжив службу.
Захисник був нагороджений «Срібним Хрестом». Потім пройшов відбір на кваліфікаційний курс Сил спеціальних операцій.
«Серед 250 претендентів він успішно пройшов надважкий курс і після цього почав службу у 140 окремому центрі спеціальних операцій. Деталі його служби у цьому підрозділі засекречені», — розповіла мати Надія Яковенко
Під час служби у 140 окремому центрі Владислав був нагороджений «Комбатантським Хрестом», «Хрестом Хижака» та нагрудним знаком «Іду на Ви». Посмертно його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня
Владислав багато уваги приділяв фізичній підготовці та розробив власну систему тренувань, розповіла мати. Після його загибелі побратими та друзі створили на її основі систему, яку використовували для реабілітації ветеранів
Військовий загинув 7 липня 2025 року в районі населеного пункту Садки на Сумщині. Під час стрілецького бою він зазнав вогнепального поранення
На забіг Надія та Юрій Яковенки прийшли, щоб вшанувати пам'ять сина. Родина не вперше долучаються до заходів памʼяті захисників. У Києві брали участь у забігу на честь засновника Сил спеціальних операцій, а також долучалися до майстер-класу з фізичної підготовки, створеного на основі системи тренувань Владислава.
«Ми намагаємося брати участь у всіх ініціативах, які дають змогу пам'ятати, не забувати і розповідати іншим, щоб його подвиг, його ціна життя не були даремними», — розповіла Надія Яковенки.
Забіг у Гайсині організували відділ культури, молоді та спорту Гайсинської міської ради та громадська організація ВФСТ «Колос». Голова відокремленого підрозділу «Колос» у Гайсинській громаді Юрій Охріменко розповів, що цього року до забігу долучилися понад 100 учасників. Серед них були родичі загиблих захисників, учні, вчителі та всі охочі. Це вже сьомий такий захід, який проводять у Гайсині.
Учасники бігли з табличками з іменами захисників, пам'ять яких вшановували. Дистанцію кожен обирав сам: два, п'ять або десять кілометрів. Час та результати не фіксували, оскільки забіг не був спортивним змаганням
«Це найменше, що ми можемо в пам'ять про них зробити. Це не спортивний захід, тут ніхто нікого не змушує бігти. Люди самі вирішують, яку дистанцію подолати. Головне — пам'ятати тих, хто віддав за нас життя», — сказав Юрій Охріменко.
Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Facebook, Telegram, Viber, Instagram, YouTube, Whatsapp та TikTok
