"Ми навіть не вірили, що на нас напали. Коли бачили техніку з тими знаками, думали, що це наш спецназ чи ще хтось. Ми просто не знали тих позначок на машинах", — так про початок повномасштабного вторгнення згадує оборонець Дмитро Баланюк на позивний "Коршун" або “Джимі” із села Жабокрич Крижопільської громади.
Своєю історією оборонець поділився із Суспільним.
Життя до повномасштабного вторгнення
У 2016 році Дмитро добровільно підписав контракт і пішов служити. За словами оборонця, тоді багато хто вірив, що війна швидко закінчиться.
"Підписав контракт і по сьогоднішній день служу. Колись вірили, що за два тижні все закінчиться, але вже стільки років триває", — розповів військовослужбовець.
Службу він розпочав у 59 бригаді, у 9 батальйоні. За роки служби пройшов шлях від солдата до офіцера. Був мінометником, командиром відділення, командиром взводу, головним сержантом мінометної батареї. У 2024 році отримав офіцерське звання.
"Спочатку був командиром розрахунку, потім командиром взводу, головним сержантом батареї. Помалу-помалу — і з солдата дослужився до офіцера", — сказав Дмитро.
Під час АТО ООС воював на сході України — під Маріуполем, біля Станиці Луганської, на Світлодарській дузі. Наприкінці 2021 року бригаду перевели у пункт постійної дислокації в Кодимі, а згодом на полігон Олешківські піски. Саме там у лютому 2022 року їх застало повномасштабне вторгнення.
"Стараємося витягувати всіх, хто стає “трьохсотим”
Після початку вторгнення підрозділ Дмитра вирушив на Нову Каховку. Там вони опинилися в оточенні, після чого через Антонівський міст відійшли до Миколаєва. Саме там, згадав боєць, їм вдалося відбити аеропорт і відтиснути росіян далі від міста. Згодом Дмитро брав участь і у звільненні частини Херсонщини.
За роки великої війни він воював на різних напрямках: Запорізькому, біля Гуляйполя, у Донецькій та Дніпропетровській областях. Останні три роки підрозділ тримає оборону на Покровському напрямку.
"Саме головне — це підтримка. Адреналін, страх — воно все є, але 60–70% сили дає підтримка близьких. Особливо жінок, чиї чоловіки воюють", — сказав військовий.
Не менш важливою є підтримка між самими бійцями.
"Стараємося витягувати всіх, хто стає “трьохсотим”. Навіть коли вони стікають кров’ю і не можна просто підійти через дрони. Але все одно витягуємо. Так само і мене витягували, і мені доводилося витягувати інших", — розповів військовий.
"Ми стоїмо за тих, кого любимо, за свою землю"
Попри роки на війні, Дмитро розповів, що найтепліші спогади інколи пов’язані з простими речами. Особливо запам’яталися дитячі малюнки, які колись надсилали школярі з Крижополя.
"Були малюнки від дітей. Там і написано було по-дитячому, ледве розбереш. Але дуже приємно, що не забувають", — сказав він.
Коли на передовій з’являється кілька хвилин тиші, Дмитро перш за все пише рідним.
"Діти — це для нас найголовніше. Ми стоїмо за тих, кого любимо, за свою землю. Дуже хочеться, щоб це покоління дітей не воювало, щоб вони дочекалися перемоги", — сказав він.
"Коли служиш з людиною, а її не стає — це дуже важко"
За роки служби Дмитро не мав важких поранень, але пережив понад контузії. Найболючішим на війні називає втрати побратимів.
"Коли служиш з людиною, а її не стає — це дуже тяжко. Але розумієш, що це війна. Треба жити далі, інакше можна з’їхати з розуму", — сказав він.
Перемога для Дмитра — це передусім перемога над собою.
"Не забувайте, що війна триває. Треба об’єднуватися і не бути байдужими. Бо ця земля — наша. І Батьківщина у нас одна", — сказав Дмитро.
На фронті служать ще двоє рідних братів Дмитра. А вдома на повернення з перемогою чекають рідні та його син. Усі вони, сказав Дмитро, мріють і чекають лише одного: про спокій і мир.
Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Facebook, Telegram, Viber, Instagram, YouTube, Whatsapp та TikTok
