Морпіх Олександр Савчук із Миколаєва боронив Україну із 2020 року. На початку повномасштабного вторгнення чоловік одним із перших зустрічав війська РФ поблизу Маріуполя, у квітні його підрозділ потрапив в оточення та російський полон.
Після 1198 днів, які Олександр пробув в неволі РФ, морпіх вперше побачив свою родину — дружину та трьох синів. Чоловік відновлюється після полону на Вінниччині, далі — хоче обвінчатись із коханою.
Історія Олександра Савчука — у матеріалі Суспільне Вінниця.
"Я хвилювався, що молодший син може мене забути, бо коли я йшов на війну в мені було 108 кілограмів, був здоровий дядько, а повернувся я 62 кілограми. І я хвилювався, що він може мене не впізнати. Коли повернувся, мені друзі всі розповіли, скільки вона зробила для мене. Я їй дуже вдячний, вона щотижня їздила в Київ на всі акції підтримки, на кожен обмін з синами. Я їй дуже вдячний за це".
Олександр Савчук вперше зустрівся із родиною після 1198 днів у російському полоні. Дружина та троє його синів чекали його з неволі майже три з половиною роки.
Чоловік родом із Миколаєва. До війська пішов у 2020 році, за виконання бойових завдань має нагороди, подяки міністра оборони, командирів бригад.
Повномасштабне вторгнення РФ Олександр Савчук зустрів на околицях Маріуполя у складі 36 окремої бригади морської піхоти. Суспільному розповів, що його артилерійський підрозділ встиг "насипати" окупантам у перші місяці вторгнення РФ.
"Доки були боєприпаси і можливість, насипали. Потім були в оточенні, і не було боєприпасів і перейшли на стрілецьку зброю. Тримались, поки не поступив наказ, все, ми в кільці. Третє кільце закрилось. До найближчого 120 кілометрів. Ми були в тилу в полоні".
Олександра разом із побратимами взяли у полон 12 квітня 2022 року.
"Ми не захотіли здаватись в полон. Я розумів, що таке наш підрозділ, як нам буде в полоні, і я, два комбати, двоє старших матроса прийняли рішення. Намагались, на жаль, лише 20 кілометрів пройшли. Але там все одно стільки їх було, що вони самі здивувались, коли прийняли нас".
Морпіха спершу утримували у в'язниці в Маріуполі, потім в Піонерському, Сартані та Оленівці на тимчасово окупованій частині Донецької області. Згодом полонених етапували до Таганрога, а звідти вантажним літаком — до Костромської області РФ, місто Галичі. З полону Олександр Савчук повернувся 24 липня. На його руці й досі слід від електрошокера. Про пережите в російських катівнях розповідає стримано.
"Мені б не хотілось цього говорити. Бо я вже тут, а хлопці ще там і це може зашкодити їм. Дуже може зашкодити. Я сам через це пройшов. Вони нас завжди фашистами називали, бандерівцями. Казали: ви ж ідейні, вас зараз випусти, ви ж завтра знову в окоп полізете".
Полонених щодня допитували, катували та били, проте найважчою була відсутність жодної інформації про те, що відбувається в Україні.
"Ми були ізольовані. Ми не могли спілкуватись між собою. Бо якщо бачили, що ми спілкуємось, одразу відчинялись двері, нас на продув, перевірка і проводився виховний процес. Я три з половиною роки при ввімкненому світлі — і вдень і вночі, в СІЗО суворого режиму. З підйому до відбою стояли, все по команді робили. Команда вранці підйом. До дня обміну все по команді. Туалет по команді, воду попити по команді, тільки з дозволу. Якщо це зробиш, каралась вся камера. В туалет пішов без дозволу, це теж каралось".
У неволі намагався підтягувати знання з історії України, розповів Суспільному Олександр Савчук. Із цим допомагали побратими.
"Зі мною двоє істориків сиділи в камері, цивільних. 1958 року народження, Булига Андрій Михайлович, він краєзнавець заслужений. З Куп’янського району. Відмовився працювати на окупованій території в школі. Другий був просто після інсульту, теж цивільний, теж забрали. І третій так само. Просто з дому забирали людей. До цього часу, на момент звільнення вони там знаходяться. Їх привезли до нас в Галичі в жовтні 2022 року".
День повернення після Олександр пам'ятає в найменших дрібницях. Перше, що зробив в Україні — зателефонував рідним.
"Ми їхали по дорозі. І вздовж дороги стояли люди. Вітали нас. Як нас приймали. Хлопцям кажу, хлопці, бачите ми не даремно пройшли, те що пройшли. Це було не даремно".
"Я набрав, взяв трубку молодший син. Я кажу: синку я повернувся, я в Україні, кажу. А він: татусю, я тебе дуже люблю. І кричить мамо, візьми трубку, бо я не можу, я плачу. Дав дружині трубку, я кажу: сонечко я повернувся. Все добре, все буде добре, кажу. Дуже вдячний, що ви мене чекали. Вона на наступний день приїхала до мене з Миколаєва. Все кинула. Всі свої справи. Каже, найважливіше, я просто хочу до тебе доторкнутись. Просто я три з половиною роки на це чекала".
Після закінчення реабілітації, яку Олександр проходить на Вінниччині, хоче обвінчатись із коханою та більше часу проводити із родиною.
"Для мене сім’я це дуже важливо і я 3,5 роки не знав, що і як. І нічого не міг для них зробити. Попросив за це вибачення. І запропонував повінчатись. Стараємось входити. Але 3,5 роки дуже змінилось. Дуже змінилось все".
