Театр-студія переселенців "УЖіК" — культурний проєкт, створений в Ужгороді на початку повномасштабного вторгнення Росії. Його акторами стали переселенці з різних міст України, які раніше не мали досвіду гри на сцені. Театр вже презентував кілька вистав, серед яких найвідомішою стала постановка у Великій Британії.
Про створення театру "УЖіК", їхню першу виставу, виступ у Королівському Шекспірівському театрі в Британії та особисті історії акторів читайте та дивіться у матеріалі Суспільного.
"Ніхто не очікував, що з цього народиться вистава, яка буде гратися на першій театральній сцені світу"
Першою виставою театру-студії переселенців стала п'єса Вільяма Шекспіра "Король Лір", прем’єра якої відбулась в Ужгороді 26 травня 2022 року. "Король Лір" був дипломною роботою місцевого активіста В’ячеслава Єгорова, який закінчував режисерське відділення Ужгородського інституту культури і мистецтв. Але постановку п'єси відкладали: спочатку через ковід, потім — через початок повномасштабної війни.
"Я побачив багато людей, творчих та не творчих. Вони просто кинулися в авантюру і зробили це. На кастинг прийшло 60 людей. Це виходить 12 чоловік на одне місце. Приходили як місцеві жителі, так і переселенці. Ніхто не очікував, що з цього народиться вистава, яка буде гратися на першій театральній сцені світу", — розповів Суспільному В'ячеслав Єгоров.
Про виступ на сцені Королівського Шекспірівського театру каже: це було диво для них.
"Було цікаво, чому запросили саме нас. Сталося так, що цікавими були саме ми. Чому? Я не знаю відповіді на це запитання. Думаю, що наша вистава була цікава тим, що в ній грають люди, які розуміють що таке трагедія, і розуміють, що трагедія на папері і трагедія в житті — це зовсім різні поняття. Коли глядач дивиться трагедію, створену штучно на папері, але яку грають люди, які переживають цю трагедію, які фактично знають, що таке трагедія в житті, думаю, що саме це і є тим головним стержнем, який і дозволив нам створити виставу "Король Лір" Вільяма Шекспіра, найвеличнішу трагедію майстра", — поділився режисер.

"Ми постійно шукаємо людей, які хотіли би вкладати всю душу в те, що вони роблять"
Продюсерка театру-студії переселенців "УЖіК" Юлія Єгорова розповіла: історія театру почалась з того, що на початку російського вторгнення В'ячеслав розклеїв по місту листівки, що відбувається кастинг для створення театральної вистави.
"Ідея почалася з того місця, де було наше з В'ячеславом кастингове агентство, тобто це все стало підгрунтям того, що ми постійно спілкувалися з людьми. І тут він просто розклеїв по місту листівки, що відбувається кастинг для створення театральної вистави. Тоді Ужгород був схожий на метро. Тут можна було знайти людину із освітою, без освіти, але чомусь залишилися в проєкті саме аматори, хоча в нас було дуже багато професіоналів. Проте вони не витримували ні емоційного стану, який відбувався навколо, ні просто в таких складних умовах репетиції, то в одному місці, то в іншому місці, то два-три склади. Це було досить важко для людей", — сказала продюсерка.
У Королівському Шекспірівському театрі у Стретфорд-на-Ейвоні театр "УЖіК" дав три вистави за п’єсою Вільяма Шекспіра "Король Лір". Запрошення виступити у місті, яке є батьківщиною англійського драматурга, театральна група отримала взимку 2023 року.
"Не вірилося, що це взагалі можливо, але англійці прийняли нас. Вони зробили все необхідне для нашого проєкту. Навіть створили декорації прямо там, на місці, щоб нам не потрібно було везти звідси. Квитки на виставу купували різні компанії. На нас навіть приїхали дивитися внуки королеви. І, до речі, англійці зазначили, що вистава була максимально зрозумілою, бо в нашому проєкті режисер дає зрозуміти акторам, що тіло і думки — це дуже важливо, тобто те, що ти несеш в голові, це випромінює твоє тіло. І якщо це роз'єднані речі, тоді на сцені нічого неможливо показати, неможливо донести думку режисера", — поділилась Юлія Єгорова.
За її словами, театр-студія "УЖіК" — волонтерський проєкт, який наразі немає фінансування.
"Були часи, коли ми мали грант і могли чимось віддячувати акторам. Але зараз театр працює повністю на волонтерських засадах, і ми постійно шукаємо людей, які хотіли би цим займатися, які хотіли би вкладати всю душу в те, що вони роблять", додала продюсерка.
"На початку театр був для нас спасінням, як пігулка від божевілля"
Тетяна Галишевська — переселенка з Харкова. За фахом — архітектор, проте все життя працювала викладачем комп'ютерної графіки. Зараз жінка викладає дихальну практику цигун Цигун — практика роботи та взаємодії з життєвою енергією Ци. Етимологія слова «цигун» сягає двох китайських ієрогліфів: «ци», що означає «енергія», і «гун» — «дія, робота». Таким чином, Цигун — це робота з енергією.в Ужгороді. Жінка каже: потрапила до театру випадково і раніше про роботу в театрі не мріяла.
"Ми коли з чоловіком приїхали в Ужгород, то волонтерили і чергували у пункті незламності. А пункт незламності був майстернею гончарства Юлії Єгорової, і нам запропонували спочатку там озвучку у фільмі, який знімала київська кіностудія. Ми дуже боялися, але все вийшло круто, і це було таким поштовхом. Далі нас запросили спробувати себе в театрі. Я не скажу, що мріяла про це. У мене ніколи не було таких дитячих фантазій. Я більше мріяла про балет. Але театр — це теж творчість, і ми з радістю пішли туди, бо на перших парах театр для нас був спасінням, як пігулка від божевілля", — розповіла акторка.
За словами Тетяни Галишевської, театр дуже змінив її життя.
"Театр надав таких яскравих фарб у моє життя, що такого не було навіть до війни. Він розсунув мій творчий потенціал. Для мене цінний не так кінцевий продукт, як сам процес постановки п'єси. Коли нас з чоловіком вперше взяли на роль людей в чорному у виставі "Король Лір", то ми спостерігали за роботою інших акторів, і просто із захопленням дивилися на це, як на якийсь цікавий фільм, як оце будується, як з нічого створюється такий шедевр", — поділилась жінка.
Акторка каже: коли театральну групу запросили зіграти в Королівському Шекспірівському театрі в Британії, то команда не могла в це повірити.
"З одного боку, дуже хотілося поїхати, з іншого — це було ніяково, бо люди вмирають, а ми їдемо на якісь гастролі. Але я знайшла у своїй совісті таке примирення, що ми їдемо представляти Україну, що ми є символом незалежної України, яка бореться, не здається. Ми хочемо бути тут і нести своєю виставою інформацію про Україну, що ми є, ми боремось, ми живі. Це було прекрасно", — розповіла Тетяна Галишевська.
Наразі акторка не має планів на майбутнє, оскільки "живе одним днем".
"Зараз ми ставимо п'єсу "В очікуванні Ґодо" Семюеля Бекета. Вона також про нестабільність, що все в світі викривлене з голови до ніг, повний абсурд у всьому. Ми себе відчуваємо, як герої цієї п'єси. Ми не знаємо, де ми будемо їсти й пити завтра. Ми розуміємо, що ті речі, які ми цінували в Харкові, все це ні про що. Головна цінність — твоє життя, твої друзі, твої відчуття, твій досвід, твоя свідомість. Оце все тільки має значення", додала жінка.

"У Британії ми хотіли показати й довести, що українці — сильний духом народ"
Олена Перекотієнко — двічі переселенка з міста Алчевськ Луганської області. За фахом — акторка драмтеатру й кіно та слідчий криміналіст. Закінчувала Луганську академію внутрішніх справ. З дитинства мріяла стати артисткою.
Останні роки Олена проживала з дітьми в Одесі. В Ужгород приїхала на початку березня 2022 року.
"Я дуже не хотіла знову потрапити на граблі. Граблі — це чемодан. Коли ми виїжджали, то нас було троє і один чемодан. У цей раз ми знали, що чемодани будуть викидувати, і ми зібрали один чемодан на всіх шістьох людей (Олена, троє дітей, її сестра і мама — ред.). Перед очима у мене був 2014 рік, де я виїжджала з одним чемоданом. Це було дуже болісно для мене. Зараз ми живемо одним днем і не знаємо, що буде завтра. А тут (в театрі — ред.) — моя відрада. Я приходжу сюди, й ми тут плачемо й сміємося. Тут класно",— поділилась акторка.
Жінка каже: потрапити в Ужгород, напевно, було долею, оскільки тут їй з дітьми комфортно, і тут вона знайшла свою другу сім'ю.
"Я не можу сказати, що це просто театр. Ні, це театр-сім'я, де я знаходжу час, якого в мене нема, але я його знаходжу і приходжу сюди, лечу, щоб не запізнитися на репетиції, побачити рідних людей. Це вже третя вистава, в якій я буду грати. Перша — це був "Король лір" Шекспіра. Там я граю середню доньку Регана. Потім ми ставили "Маклену Ґрасу" Куліша, і третя — роль Поцо у виставі " В очікуванні Ґодо". Це дуже близька для мене роль. Коли я прочитала п'єсу, і режисер спитав мене, що для мене означає Ґодо, то я сказала, що я як цей Естрагон і Володимир: чекаю закінчення війни, я вірю, що вона буде, але її нема, але я ж вірю, що вона буде", — розповіла Олена Перекотієнко.
За словами акторки, у Британії театральна група "УЖіКу" хотіла показати, що любов ще існує, вона не померла в українських серцях і вона буде існувати.
"Ми всі хотіли поїхати й довести, що українці — сильний духом народ, що літають ракети, шахеди, але ми віримо в перемогу. Ми поїхати з місією, що ми не опускаємо руки. Англійцям цікаво було послухати історії з перших вуст людей, які бачили війну на власні очі. Я сподіваюся, ми достукалися до їхніх сердець і зробили якийсь внесок", додала Олена.

"Коли я приходжу сюди, то відчуваю себе, і забуваю, що є війна"
Кристина Брюткіна — переселенка з міста Нікополь Дніпропетровської області. Зараз навчається в Нікопольському медичному коледжі. До цього працювала у сфері обслуговування та в цирку.
До Ужгорода Кристина разом з трьома дітьми та бабусею були евакуйовані два роки тому. Про театр-студію "УЖіК" жінка вперше дізналася, коли переїхала у місто.
"Я побачила афішу вистави "Король Лір", і зрозуміла, що хочу прийти на неї. Я прийшла на виставу у філармонію, подивилася і була вражена, що це аматорський театр. Це був високий рівень, я побачила професійних акторів на сцені, отримала багато задоволення. І була в мене така думка, що може піти до них, попроситися, бо я також маю акторський досвід. Але думаю, та ні, я ж не так гарно граю, як вони", — розповіла акторка.
Влітку 2024 року Кристина приєдналася до колективу театру. Вона грає дві ролі у виставі "В очікуванні Ґодо" Семюеля Бекета — головну роль Володимира і роль Лакі.
"Я дуже люблю театр, взагалі люблю ходити до театру, бо я наповнююся енергією, цим творчим досвідом. Мої очікування — отримати задоволення від того, що я роблю. Вийти на сцену і показати всю нашу працю, бо ми дуже багато працюємо. Коли я приходжу сюди, то відчуваю себе, і забуваю, що є війна. На цей маленький час я поринаю в цю творчість, якої була позбавлена через війну. Ці півтори години, що триває вистава, я знаходжуся ніби в іншому світі", — поділилась жінка.

"Якщо у ці важкі часи ми подаруємо глядачам хоча б якісь гарні емоції, це вже означає, що ми робимо класну справу"
Олена Аляб'єва — переселенка з Харкова. За фахом — художниця. До повномасштабної війни акторського досвіду не мала, а була тільки у ролі глядача.
"Коли на початку російського вторгнення я з родиною приїхала до Ужгорода, ми жили у центрі колективного поселення "ПАДІЮН", там де приймали всіх біженців на той час. Там я побачила оголошення про кастинг і вирішила сходити, спробувати, чимось зайняти себе. Я не була впевнена, що я його пройшла, але все ж таки я тут", — сказала Олена.
Про свій перший досвід на сцені розповідає: "Це була якась неймовірна ейфорія і якийсь захоплюючий обмін енергією між акторами та глядачами. Ми всі плакали, сміялися, нас просто переповнювали емоції. Ми досить тяжко репетирували останні дні, бо хотіли показати щось гарне. Я вже маю багато досвіду у виступах, але оцей перший раз — це не забувається".
За словами Олени, на початку театр був для неї терапією, розрадою, світлим моментом серед тяжкого життя, але зараз — це частина її звичайного життя. Про виступ у Королівському Шекспірівському театрі ділиться:
"Це неймовірно для мене. Вперше Шекспір зазвучав українською у нашому виконанні на сцені, де грали такі епохальні актори. Нас так гарно зустріли. Англійці нам все показали, вони впустили нас в саме серце цього театру, і ми відчули себе частиною цього всього. Там було багато українців. Люди плакали. Приходили й англійці, і вони все розуміли, хоча ми грали без перекладу. Англійці підходили до нас потім і обіймали, і ми знову всі плакали. Я досі не можу повірити, що я там була".
"Якщо зараз у ці важкі часи ми подаруємо глядачам хоча б якісь гарні емоції, то це вже круто, це вже означає, що ми робимо класну справу. Я вважаю, що мистецтво повинно жити, незважаючи на те, що зараз дуже важко. Ми робимо те, що ми можемо, і це важливо", додала акторка.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads, WhatsApp, TikTok