Ірина Войцеховська та Ольга Чекалова в’яжуть іграшки і волонтерять для ЗСУ. Сестри-близнючки у 2022-му році через війну переїхали з Нікополя в Ужгород. Майстрині приєдналися до різних волонтерських спільнот в соцмережах і, крім іграшок, в’яжуть необхідне для військових.
Жінки у різний період почали займатися рукоділлям. Зараз обидві в’яжуть іграшки. Це частина їхньої спільної колекції. Кажуть, багато виробів віддають на благодійність.
"Коли у нас масовані почалися обстріли, то я ночувати ходила в підвал. І коли господар цього місця, який відповідав за нас усіх, якось побачив як я сиділа і в’язала шкарпетки для наших хлопців з ТРО. Я в’яжу, а мені не дуже видно, бо і так в окулярах, та й не дуже видно. Він мені дав ніби шахтарський ліхтарик. Удень його заряджав, а коли вимикали світло, він мені його давав на лоба, щоб він мені світив і я могла вночі гачкувати", — розповідає Ірина Войцеховська.
Сестри розказують, в’язали на початку повномасштабної війни для захисників шкарпетки, рукавиці, шапки, безрукавки, пояси. Коли потреба у теплих речах відпала, почали віддавати на благодійні аукціони для ЗСУ свої іграшки.
"І ті, що були нав’язані, які в’язалися просто так, і сестра в’язала, і я в’язала, я просто брала і вкладала. От зв’язала 5-6 пар шкарпеток і клала мішок іграшок туди. Вони реалізовувалися за кордоном, в Німеччині. Звідтіля вже йшли донати", — додає Ольга Чекалова.
Ірина Войцеховська згадує, при підтримці ГО "Дівчата" на базі Закарпатської обласної бібліотеки, разом із сестрою проводили майстеркласи із гачкування для вимушених переселенців. Так вчили учасників відволікатися від тривожних думок.
"У мене був період, коли почалася сильна депресія, я нічого не робила. Беру гачок, починаю гачкувати і депресія йде геть. Ти починаєш думати: які очі поставити, які вушка пришити, яку сукню зробити і ти відволікаєшся. Але весь час телефон… І йдуть смс і ти заглядаєш чи все гаразд, ой, знову прилетіло… Але все-одно — це дуже заспокоює", — каже Ірина Войцеховська.
Сестри розповідають, іноді продають свої роботи. Кажуть отриманих грошей ледве вистачає, аби покрити витрати на матеріали для нових іграшок.
"Я не можу зупинитися. Я все-одно буду в’язати. Продасться воно, не продасться. Але хочеться так, щоб ця іграшка знайшла свою маленьку дитинку, якій вона принесе радість", — зазначає Ірина Войцеховська.
"Я теж в’яжу, щоб руки були зайняті і голова трохи відпочила від тих думок про те, що їм там погано. А найбільше я сумую за домом", — додає Ольга Чекалова.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads
