Хвилиною мовчання вшанували 27 листопада ужгородці пам’ять жертв голодоморів в Україні. Люди зібралися біля "Свічі пам’яті".
Разом із сім’єю запалює свічку Олена. Розповідає: вшановує пам’ять всіх загиблих через голод українців. Серед яких і її рідні. Від мами, яка родом із Житомирщини, дізналася, що саме так померли її прадідусі.
"Про це говорять десь останні 10 років. А раніше: "Ну, було. Були такі проблеми, така історія в родині". Але про це не говорили, це тепер говорять. І з кожним роком гучніше говорять. Не так бояться висловлювати свою думку і називати речі своїми іменами. Я вважаю, що ми повинні це пам’ятати. Повинні пам’ятати хто це зробив, організував і для чого це було", — розповіла Олена Перечинська.
До "Свічі пам’яті" прийшла з донькою Юлія Качала. Жінка каже: їхня сім’я щороку вшановує українців, які загинули під час голодоморів.
"Це, звичайно, одна з найтрагічніших сторінок історії українського народу. Любов до України і всього українського, вона йде з народження і в нашій родині дуже культивується. Я працюю вчителькою і прагну завжди з дітьми згадувати ці події. Адже, не пам’ятаючи минулого, ми не збудуємо майбутнього", — розповіла Юлія.
До 1939 року Закарпаття було в складі Чехословацької Республіки. Про те, що відбувалося в Україні тут дізнавалися з газет, — розповів історик Сергій Федака.
"У Підкарпатській Русі в ті часи були природні голоди, викликані природними причинами. І Чехословацька влада в 1932 році, коли були продовольчі труднощі, навпаки організовувала харчову допомогу місцевому населенню. І от коли у пресі збігалися замітки про те, як Чехословацька влада допомагає тут, і що в той час твориться в Україні, це викликало великий контраст", — розповів Сергій Федака.
Після війни, коли Закарпаття приєднали до складу України, тисячі людей переїхали сюди. Вони розповідали про пережитий голод.
"У деяких я брав свого часу інтерв’ю, як вони пережили це. Казімір Івановчи Гурницький згадував, що було літо, чомусь дуже багато мишей розплодилося. І вони, діти тоді, били й збирали цих мишей. Потім прийшли відповідні люди і забирали від батьків хліб. І це був дуже великий удар. Що стосується Василя Герасимовича Чумака, то він згадував, як батько зміг вирватися за межі України на потязі, не зовсім легально, та повернувся і привіз хліб. Бо в Україні їжу дістати тоді було неможливо", — розповів історик.
Загибель мільйонів людей від голоду в 1932-33 роках визнано геноцидом українського народу Законом України 2006 року.
