26-річний капітан Олександр Книгиницький служить у 27 Мукачівському прикордонному загоні імені героїв Карпатської Січі. У 15 років він пообіцяв батькові, що стане військовослужбовцем і згодом здійснив задумане. За час служби Олександр пережив обстріли, отримав контузію та втратив побратимів.
Історію прикордонника розповіли у 27 прикордонному загоні.
Олександр виріс у родині військослужбовців. Після школи він вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України.
У 2021 році Олександр закінчив академію та обрав першим місцем служби Харківський прикордонний загін. За його словами, хотів бути подалі від дому і ближче до бойових дій.
24 лютого 2022 року Олександр був у прикордонному наряді. Коли почалися обстріли, спочатку не повірив, що почалася повномасштабна війна. Тоді йому був 21 рік.
«Перші кілька хвилин я думав, що це сон. А потім зрозумів: ні, не сон. Реальність», — пригадав Олександр.
Під час оборони Харкова прикордонники облаштовували позиції у будинках і підвалах. Саме там Олександр отримав позивний «Студент», оскільки був наймолодшим серед офіцерів. Старші побратими жартували, що йому треба вчитися.
Одного разу Олександр разом із двома побратимами прикривав позиції з автоматичного гранатомета. Російські солдати намагалися оточити українських бійців. У якийсь момент по рації до нього почали звертатися вже без позивного: «Саня, витягай нас».
Олександр використав боєкомплект, якого мало вистачити майже на місяць. Коли зрозумів, що утримувати зруйновані позиції ціною нових втрат немає сенсу, дав команду відходити й побіг до побратимів.
Серед них був важкопоранений сержант. Олександр зняв із нього спорядження, закинув його руку собі на плече та почав виводити з-під обстрілу. Поранений просив залишити його і рятуватися самому, однак Олександр відмовився. Каже, знав, що на сержанта чекають двоє маленьких дітей.
Далі він пам'ятає не все. Поруч вибухнув боєприпас, після чого Олександр втратив свідомість. Прийшов до тями вже біля евакуаційної машини. Кров на його одязі виявилася кров'ю пораненого сержанта. Сам Олександр отримав важку контузію.
Сержант вижив. Згодом вони разом проходили реабілітацію і досі підтримують зв'язок.
Олександр також згадує побратимів, яких не вдалося врятувати. Одного загиблого друга він упізнав у госпіталі. Інший захисник, з яким вони були близькими друзями, зараз вважається зниклим безвісти.
За словами Олександра, після всього пережитого він не любить багато говорити про війну. Для нього вона пов'язана з розрухою, втратами та болем.
Після перемоги він хоче відвідати могили загиблих побратимів і побувати у кожного, хто не повернувся з війни.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads, WhatsApp
