Наталія Марінкіна з Тернопільщини — мама п’яти синів. Двоє з них, Назар та Павло воюють на херсонському та запорізькому напрямках. Наймолодший син Наталії Володимир зараз на контрактній службі в Чорткові. Вона розповіла Суспільному свою історію.
"Наша хата сама крайня, тут завжди майорить прапор, завжди зустрічає всіх. Це наше родинне гніздо, наше подвір’я та наш будинок в якому виросла я, виросли мої діти. Вони звідси пішли на фронт захищати, і ми тут завжди їх чекаємо".
Назар Марінкін каже, із старшим братом Павлом не бачився ще від початку повномасштабного вторгнення.
"Він пішов на навчання резервістів на місяць швидше, якраз мали закінчуватись його навчання, він мав приїхати додому, але почалось повномасштабне вторгнення. Він пішов найперший, ще у 2014 році, можливо, він надихнув мене і дав поштовх на те, що потрібно піти і захищати свій дім, свою батьківщину, на якій ми виросли".
Щоб відволіктись Наталія займається волонтерством у Крутнівській школі, де працює директоркою.
"Зразу ж ми організували плетіння сіток, досвід був, бо мій Павлик по контракту служив, коли на Донецьку була війна. То ми тоді помаленьку плели сітки і треба було, вже досвід був, то ми організувались, зразу плели сітки. Збирали продукти".
"Я хвилююсь, звичайно, як кожна мама хвилюється та молиться. Собі від початку взяла таке, що все буде добре. І це в мене така мантра — "Все буде добре". Я розумію, їх і обстрілюють, і поранені є, я ніколи не плачу. І так я від 24 лютого, що все буде добре, я з цим живу. Це мене тримає".
Наталія Марінкіна каже, боротьба за Україну для її родини триває ще відтоді, як у 1940 році її дідуся, бабусю та їхніх дітей репресували та відправили на Урал.
Дідуся Захара визнали "ворогом народу", він помер у таборах.
Бабусі Мотрі з синами та донькою вдалось повернутись на Батьківщину в Чорний Ліс. Тут збудували хату, де сім’я живе і тепер. Вдома Наталя зберігає усі сімейні фото.
Жінка каже, так відчуває присутність синів.
"Наша сімейна традиція, завжди збиратись у колі сім’ї. У нас сім’я дуже велика. Коли вони приїжджають і коли від’їжджають, ми завжди всі збираємось і проводжаємо. Щоб вони знали, що ми їх тут чекаємо. Як казав мій швагро, як тільки вони приїдуть ми накриємо стіл на весь сад і скличемо усіх сусідів, всю рідню. Будемо радісно святкувати перемогу і їхнє повернення".
