Віктор — уродженець Тернополя. До повномасштабного вторгнення його єдиним військовим досвідом була строкова служба за радянських часів. Двадцять п'ять років він присвятив медицині— працював фельдшером на швидкій допомозі. Історію військового розповіли на фейсбук-сторінці 105 окремої бригади тероборони ЗСУ.
Рішення піти на фронт Віктор прийняв одразу: «Захист Вітчизни. Дуже негативно поставився до того, що наш колишній "братній народ" посягнув на наш суверенітет. Своїм обов'язком вважав стати на захист і об'єднатися з усіма, щоб дати гідний відпір».
Вже на другий день повномасштабної війни він прийшов до військкомату, пройшов комісію і того ж вечора, о 22:00, був у підрозділі, йдеться у дописі.
Майже чотири роки чоловік прослужив бойовим медиком у роті вогневої підтримки. Згодом, коли виникла потреба в фахівцях із профільною освітою, обійняв посаду фельдшера медпункту 3-го батальйону.
За роки війни боєць пройшов найгарячіші точки фронту: Донеччина, Куп'янськ, Сумщина, Харківщина, Покровський напрямок. Досвід цивільної роботи на «швидкій» став для нього міцним фундаментом:
«Мені не було важко проходити моральні пороги, адже на «швидкій» за 25 років я побував у різних ситуаціях. У військовій медицині сфера навіть більш вузькопрофільна — в основному травми та поранення».
За його словами, робота бойового медика — відповідальна та важка:
«Виконуєш усі ті самі обов'язки, що й звичайний стрілець, але крім того маєш додатковий рюкзак медика. Так само заходиш на бойові чергування і в разі потреби надаєш допомогу».
За час повномасштабного вторгнення характер бойових дій та надання медичної допомоги кардинально змінилися, розповів військовослужбовець:
«У 22-му році чекали темної пори доби, щоб вивезти поранених. А зараз і вдень, і вночі небо контролюється ворожими дронами. Ворог так само переймає наш досвід. Основна проблема — це доставити пораненого до медиків. Але люди в процесі війни здобули медичний досвід і самі навчилися надавати собі першу допомогу та чекати на евакуацію».
Незважаючи на складність евакуацій, підрозділу Віктора вдалося зберегти життя багатьом бійцям, повідомляє пресслужба бригади.
Удома на Віктора чекають дружина, донька, двоє онучок, зять, брат та батьки. Найбільше, за словами захисника, його підтримує дружина та донька. На запитання про цивільне майбутнє та мрії військовий відповів:
«Мрію присвятити життя онукам. Дуже шкодую, що коли пішов на війну, вони були ще зовсім маленькими, а за ці роки вже виросли — багато спілкування втрачено. Думаю тепер надолужити».
