41-річний Дмитро Войтів із Багатківцівсело у Золотниківській сільській територіальній громаді, що на Тернопільщині, – ветеран російсько-української війни. Служив у 32-ій окремій механізованій бригаді, був розвідником. Підірвався на міні, повертаючись із завдання під Покровськом, внаслідок чого втратив ногу. За бойові заслуги його нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Про воєнні будні та повернення до цивільного життя захисник розповів журналістам Суспільного.
Дмитро Войтів був розвідником, служив у 32-ій окремій механізованій бригаді.
"Під Покровськом то було пекло, чесно сказати, пекло. Ми йшли вперед, за нами йшла піхота. Так ми посадки розчищали, села. А вночі йдеш, попадеш під міни, розтяжки. Багато моїх пацанів з роти "пішло"Загинули. Багато", — розповів ветеран.
Після поранення, яке майже коштувало йому життя, Дмитра врятували побратими з сусідньої позиції:
"Лишилося до моїх пацанів метрів 50, я вже чув їхні голоси, кричав: "Я свій". Йшов, йшов, став — вибух. Ногу мені зразу відірвало повністю. Я впав, контужений був. Гуділо всьо, рацію загубив, автомат мій зігнуло. Горів, бо мав протидроновий плащ такий, що плавиться. Я не думав, що виживу, вже прощався з життям.
Мене затягнули в підвал. Спав коло тіл загиблих. Три дні ми нічого не їли, [не було] води, ми лапали дощ тілько. Смерділа вода, але пили, бо жити треба було. Сиділи без їдзеняЇжа, харчі, хотіли вже щурів лапати і їсти".
Як згадує Дмитро, після поранення в нього розвинулася гангрена.
"Мене три дні тягнули по полю, ховали, закопували в землю, щоб мене дрон не засік, бо я був весь в крові. Накривали мене собою, казали: "Ти мусиш вижити і все". І так мене дотягнули до Петропавлівки, там операцію мені зробили", — розповів захисник.
Дмитро Войтів отримав орден "За мужність" третього ступеня:
"Я навіть сам не знаю, за що мені такий орден дали. Ну врятував кілька побратимів, витягнув з-під завалів".
Після поранення та ампутації була тривала реабілітація. Вчився ходити заново:
"Хотілося до своїх побратимів вернутися. Зразу навіть робота не бралася, ніц. Отак сів і сидів, дивився в одну точку і думав, що вони там роблять без мене, як вони воюють. А потім якось тиждень за тижнем і помаленько взявся до роботи".
Дмитро веде у свій сад. Показує, які деревця там посадив. Попереджає, що сад трохи невикошений:
"Але то нічого. Тут вздовж в мене вишеньки ростуть, всі в рядочок. Тут я посадив яблуньку одну, там он друга яблунька. Тут он в мене всі "дівчата" ростуть — вишеньки. Так собі стану, то в мене спокій, як дивлюся на них, як вони ростуть".
У Дмитра є домашні улюбленці — цуценята. Допомагають відволіктися від поганих думок, каже захисник.
"Маю таких двох. Той називається Малиш, а та називається Жаба. Вони такі маленькі були, а зараз повиростали, то такі вредні стали. Боже, так дивляться, мої діточки маленькі. Отаких маю звірючок", — показує звірят.
Зараз Дмитро займається господарством, будує плани на майбутнє:
"Хочу малинами займатися, бізнесом. Малини хочу посадити, хай люди йдуть і будуть заробляти трохи грошей, бо зараз, самі знаєте, де роботу знайдеш? Не знайдеш. Тут я посадив посередині бараболі, там з жінкою посадили огірки, квасолю, буряк, моркву посадили. Поле я люблю, люблю робити, тільки щоб здоров’я було і не підвело. От йде моя кохана жінка. Ходи, зайчику, до мене. Коли я йшов на війну, вона сказала мені: "Повернися будь-яким, без руки, без ноги, я тебе буду любити". Дочекалася мене такого, який я є", — каже ветеран.
Дружина Дмитра Надія згадує той час:
"Сумувала, плакала, ночами не спала, але дочекалася. Богу дякувати, що прийшов додому живим. Всьо разом робимо, всьо. Куда я — туда й він. Хоч я з ним сварюся: "Не йди, не роби того, тобі не можна!". Все одно, він впертий в мене. Він не годен, щоби всидів без роботи".
