Микола Дорош з позивним "Братан" із Тернопільщини захищав Україну від початку російсько-української війни. Йому 58 років. Служив у складі 44 окремої артбригади, був логістом. Після чотирьох років служби демобілізувався і повернувся до своїх професійних обов’язків. Упродовж шести років чоловік очолював старостат в одній із громад області. Про воєнні будні та плани на майбутнє Микола Дорош розповів Суспільному.
Микола Дорош — із Баворова. Ветеран російсько-української війни. На подвір’ї біля з будинку, в якому мешкають вони з дружиною, припаркований автомобіль з номерним знаком "Братан".
"Цей автомобіль відслужив зі мною чотири роки. Цей бус мені на початку війни купив мій друг Анатолій Євгенович Бучинський, і коли нам заборонили їздити автомобілями з номерами, то спереду, де чіпляють номер, я написав "Братан". І так здалека всі віталися, бо їде "Братан" і такий самий позивний дістався й мені. Цей бус перевозив все, що треба: людей, зброю, снаряди, навіть "двохсотих" і "трьохсотих" возив", — розповів ветеран.
"Я ще коли приїхав із Запоріжжя, то нічого з машини не забирав. Каска моя, мій бронік з 2015 року — коли я йшов в АТО, то мої друзі купили мені і так ще повномасштабну війну ці речі мені відслужили. Цей автомобіль — моя історія, мій побратим, який буде мені служити ще довго, поки зможу їздити на ньому".
Микола Дорош обороняв Україну з 2015 року. До лав ЗСУ став разом із 22-річним сином Олегом.
"Мій син пішов добровольцем в АТО. Але він в армії не служив, він не знав, що то таке. А я пройшов велику, ще радянську школу, й вирішив піти за ним служити. Нас направили в Луганську область, у місто Сватово. Там ми проходили службу".
Коли почалося повномасштабне вторгнення, розповідає Микола Дороша, знову разом із сином пішли захищати Україну. Служили логістами в 44 окремій артилерійській бригаді. Брали участь в обороні Київщини, виконували бойові завдання на Донецькому та Запорізькому напрямках.
"Ми забезпечували військових продуктами і паливом, а головне — боєприпасами. Це була наша відповідальність, наша робота. Багато було випадків, коли прилетіло, і нам техніку побило, і склади розбило, якраз на Дніпропетровщині. Виїздів було багато, техніка ламалася і треба було витягувати ту техніку, вивозили людей, готували позиції, капоніри під гармати. Щодня було важко психологічно і фізично, бо ми більшість завдань виконували вночі. Зараз війна страшна, нереально десь виїхати, бо все небо в дронах, але треба вчитися виживати будь-якими способами".
Це не всі труднощі, з якими доводиться стикатися на війні, розповів Микола Дорош.
"Найважче — у військових зникає мотивація. Кажуть, що нема ким їх замінити, хоча є ким замінити. Хлопці виснажені, чимало з них мають проблеми зі здоров’ям. Велика мотивація і в грошовому еквіваленті, тому що люди, які не захищають державу, отримують більші зарплати, ніж військові на фронті. Держава ж не дала машин, це все волонтери, всі рідні допомагають купляти хлопцям автівки і самі ж військові ті машини ремонтують, заправляють, все за власний кошт".
Микола Дорош каже, понад усе цінує родину і мріє про щасливе майбутнє для своїх онуків. Їх у нього троє.
"У мене є старша внучка — дочка моєї дочки. Інеса, їй вже 14 років. Є Златуся моя — це дочка мого сина. І тепер народився внук, я дуже радий".
Чоловік показав фото, яке на згадку про військову службу їм із сином зробила його донька Ліля:
"Це ми коли стояли під Малином в лісі, в цьому моєму бусі, з яким я чотири роки воював. Це я і мій син".
Після чотирьох років військової служби Микола Дорош повернувся до цивільного життя. До війни він шість років очолював старостинський округ у Великогаївській громаді.
"Зараз приступаю до своїх обов’язків і треба буде багато їздити, знайомитись, вирішувати всі проблеми сіл Грабівці й Білоскірка. Буду по-новому знайомитися з проблемами сіл і будемо працювати над тими питаннями. Найбільша проблема — це війна. Чим швидше вона закінчиться, думаю, тим швидше зникне багато проблем", — розповів ветеран.
