Анастасія Зарицька з села Мала Плавуча Козівської громади на Тернопільщині в березні відсвяткувала сторічний ювілей. Має двоє дітей, троє онуків, семеро правнуків і два праправнуки. Минулої осені жінка ще вирощувала кавуни і роздавала односельчанам, бо мала їх удосталь.
Жінка розповіла Суспільному, що все життя тяжко працювала у колгоспі.
Разом з донькою Галиною вирощує малину, яку сама продає.
"Усю малину баба обробляє сама, сапає, доглядає, збирає і продає. І з паличкою сама носить продавати. Приїде машина, баба здає і продає", — говорить донька ювілярки Галина Зарицька.
У свої сто продовжує садити город:
"Онука помагає садити, а я сама обробляю. Саджу бараболю, цибулю, моркву, огірки".
Анастасія Зарицька народилася 15 березня 1926 року. Одружилася у 20 років. Чоловік Андрій Зарицький був поштарем. Двадцять років тому він помер. Нині Анастасія живе сама, але в гості навідуються діти, онуки та правнуки. Допомагають рубати дрова, прибирати біля хати і в будинку. Їсти Анастасія готує сама.
Довгожителька пригадує, як працювала в колгоспі. Тоді кожен мав обробити по 4 гектари землі, на якій були посаджені картопля та буряки:
"Наробилися тяжко. Ще люди спали, а ми вже йшли на роботу. А що зробимо? Десь із 1945 року тяжко напрацювалися. Нині трішки бараболь садимо".
Коли почалася Друга світова війна, Анастасія була підліткою. Пам’ятає, як у селі були німецькі війська. Каже, цивільних вони не чіпали.
"Я одну війну пережила, а тепер вже друга. Але такої війни не було, щоб стільки років тривала. Нині вони Бога не бояться. Коли була та війна, то в Козлові стояли, в Тернополі стояли, ніхто не стріляв. Десь о 3 годині по обіді почали йти до нас із Козлова.
Ми ховалися в льосі, але я не хотіла ховатися. У першій лінії йшла росіянка з росіянином, вітаються до мене і питають: "А де фріц?" Я кажу: "Там". Вони пішли коло церкви. А потім почали їхати танки, машини, піхота. І довго вони тут не були. Вночі стріляли, а на ранок вже у Конюхах.
Цілий тиждень ми перечікували то все в другому селі — Великій Плавучі. Корову взяли туди, там доїли. Але німці були добрі, я вам так скажу. Добрі", — говорить Анастасія Зарицька.
Коли в село зайшли радянські війська, пригадує Анастасія, хлопці ховалися по криївках. Тоді її дідуся разом із його сином та невісткою забрали до Сибіру, а ще двох синів убили:
"Приїхали до криївки, потрафили де, мали написано. Ми дивимося, а вони мають якусь коробку. Дивимося, що вони роблять. Вони відкрили скриньку, пустили газ туди. Їх відразу подушило. Тоді ще росіянин приніс соломи, взяв запалив. І так подушили дев’ятеро людей.
Татових два брати там були і сват. Молоді ще були. Вони зброї не мали, а ховалися в криївці. Нащо їх було вбивати? Вони поїхали, а люди не могли туди залізти. Тільки вночі по шнурку йшли до них. А тоді взяли решту на вивіз. То ще їх вивезли на Сибір за те, що там була криївка".
Про нинішню війну Анастасія Зарицька чує не лише з новин. Чоловік онуки воює з 2014 року. Завжди молиться за нього і хоче, щоб війна якнайшвидше закінчилася:
"Я хочу вже вмирати, але ще мушу подивитися, чи закінчиться війна. Хочу знати, чи буде та Україна, чи не буде. Щоб війна завершилася, то ми всі за те".
Попри свій вік Анастасія почувається добре. Щонеділі ходить до церкви. Також часто заходить до сільської ради, яка майже за кілометр від її хати.
Староста Глинського округу Наталія Мельник розповіла, що в їхніх селах небагато довгожителів.
"Є люди з 1932, 1936 років. У селі Мала Плавуча ще є людина з 1930 року, але для нас найповажніша довгожителька — це баба Настя, яку ми любимо, поважаємо. Баба частенько до нас приходить, вона знає, що у вівторок і п’ятницю ми працюємо тут у селі і зранку о 8-ій годині вона виходить з дому і о 9-9:30 вона у нас.
Розказує про своє нелегке життя, розказує, як познайомилася зі своїм дідом Андрієм, як лазила до нього на вишку, як пили там вино. Нам цікаво почути такі розмови, цікаво послухати її, адже це наша історія, це просто епоха для нас. Це дуже хороша людина, приклад добра", — сказала Наталія Мельник.
У селі Мала Плавуча дві церкви — одна ще з 1884 року, а друга — нова, яку побудували на місці польського костелу та освятили в 2016 році. Анастасія Зарицька щонеділі ходить до храму. Молиться за рідних, які померли, і просить здоров’я для дітей, онуків, правнуків і праправнуків.
"Щотижня ходжу до церкви. А тепер ще в середу правиться за померлих, то ще й у середу йду. До самого Великодня буде правитися в середу. Стаємо, молимося. Файно, не важко. Священник добрий".
Про свій секрет довголіття ювілярка говорить:
"Треба робити всіляку роботу: сіяти, орати, сікти, копати, трошки відпочивати — і будете жити сто років".
