28 липня цього року в письменниці, поетеси, лікарки, авторки і виконавиці власних пісень Лесі Романчук з Тернополя ювілей. В інтерв'ю Суспільному вона розповіла про життя і творчість, Майдан, переживання і творчі плани та те, як попри випробування долі не втратити себе.
Ваша родина зазнала репресій і заслання. Ви народилися на Колимі. Як це позначилося на вашому житті?
Взагалі, місце народження визначає долю. І мою долю це теж визначило в дуже багатьох аспектах. Дивовижним чином я змогла здобути вищу освіту. Тому що діти, які були там народжені в родинах репресованих, мали клеймо в паспорті. І якщо ти народився в Казахстані, Воркуті, Колимі, ти не міг вчитися в радянському університеті.
Дитинство моє минуло на Колимі. Це дитинство в умовах вічної мерзлоти, коли ти бачиш каміння, сопки, ти не знаєш, що таке бджола, коли ти бачиш з тваринок бурундука, а не звичайну білочку, коли ти бачиш з квітів іван-чай, а з ягід брусницю, і ти навіть не знаєш, як росте цибуля і часник, думаєш, що то десь на дереві воно росте. Це справді накладає відбиток на все життя, тому що природу я сприймаю зовсім не так, як сприймають люди, які народилися в Україні.
Сьогодні ви у вишиванці, яку вишила і зробила ваша мама. Подібну сорочку я бачила на вашій доньці, нашій колезі з Українського радіо Тернопіль, що на Суспільному, Наталці Андрушко-Колтун. Також червоні маки на чорному тлі. Розкажіть історію цих сорочок.
Ці вишиванки подарувала нам наша мама. Вона вишила, коли їй було 88 років. Чому мама вишила саме ось так, саме гладдю отією волинською? Вона розповіла таке: "Я не хочу, щоб цей взір загинув". Вона сама придумала, вона сама його намалювала і сама вишила.
Чому, щоб взір не загинув? А тому, що в таборах дівчат наших українських інколи рятувала голочка. От приходила наглядачка і питає: "А кто тут у вас умєєт вишивать?". Ну, і всі ж звичайно, — я. Тому що коли вони отримували можливість вишивати, вони мали можливість побути певний час в приміщенні. Це називалося "работа в памєщєніі". Не на морозі 42°, розумієте, а в приміщенні, де не віє той вітер страшний колимський, де не так холодно, де можна трошки, наче відпочити. І от таким чином мама вишивала.
Взагалі там часто вишивали на сукні з шинелі на глядачок. Чим вишивали? Хірургічним шовком. Ви скажете, шовк білий? Вони його фарбували в різні відтінки. Наприклад, зеленку розводили в різні тони і потім мочили в ній цей хірургічний шовк. Ви знаєте, вони досі зберегли той колір. І така от історія цих маків, які насправді є цінним спогадом, не тільки теперішнім, а спогадом про минуле.
"Дух Майдану є і він в кожному українцеві живе".
Ви були активною учасницею Майдану. Можливо, ви пригадаєте той момент, коли ви зрозуміли, що це не просто людський протест, а народження нової сторінки в історії України?
Знаєте, ми це зрозуміли ще задовго до його початку. Тому що як Майдан в Тернополі починався? А він почався з того, що Степан Барна потелефонував кільком людям, яких він вважав, скажемо, здатними до якогось протесту і повідомив, що буде зустріч із Юрієм Луценком, який щойно тоді вийшов із тюрми, куди куди його запроторив Янукович. Зібралися люди за столом, чоловіки переважно. Я собі там сіла в куточку, єдина жінка була в цій компанії. Ну і Луценко говорить, що йдеться до страшних речей. Янукович зібрався перетворити країну нашу на якийсь концтабір і він до цього йде великими кроками.
І чоловіки деякі, які там сиділи за тим великим столом, кажуть: "Ой, нічого в нас не вийде. Ми не піднімемо людей, ми не зможемо. Люди розчаровані, люди зневірені". Ота вся пісня така дуже всім відома. Степан Барна каже: "Тут у нас от пані Леся може щось на цю тему сказати". Ну і пані Леся виходить, і каже: "Значить, так, чоловіки, ви собі будьте розчаровані і зневірені в себе вдома біля своєї жінки. З нею плачте хоч цілу ніч, а зранку встав, вимився земною водою і пішов піднімати український народ, тому що інакше біда нам буде". Ну і от так почалося. Десь за місяць другий сталося це те, що сталося і вибухнув Майдан.
І тепер, бачите, як: Степан Барна на війні з першісінького дня цієї навали, а Сашка Смика, який теж був біля витоків і ставив мікрофон на першісінький Майдан тернопільський, був його постійним ведучим вже немає.
Але дух Майдану є і він в кожному українцеві живе. Розумієте? Це те, що нас категорично відрізняє від того поріддя, яке живе десь за їхнім там "порєбріком" і який я добре знаю, бо я між ними виросла. У них нема того духу спротиву. В них немає поняття про якусь справедливість, про те, що так не може бути, бо ми є український народ, ми вирішили, що буде не так. У них завжди був цар, як батюшка сказали, оце так воно буде. Розумієте? Так що ми не те, що не один народ, а ми навіть близько інший біологічний вид.
"Хай Леся буде лікарем".
Чому серед усіх професій світу ви собі обрали акушерство?
Ну, для початку, чому я обрала професію лікаря. В таборах, в засланні, в Гулагу, люди в білих халатах — це були єдині, хто боровся зі смертю. Все інше несло смерть. А ці люди могли врятувати. І тому ти завжди був на їхньому боці, тому що це були люди, які простягали тобі руку допомоги. І в маленькому серці це дуже відгукнулося. Це була причина перша.
Причина друга. Тато з мамою спрямовували саме на цю стежку. Знаєте, чому? Тато не раз говорив: "Хай Леся буде лікарем. Лікарю в зоні найлегше". От уявляєте, яку долю передбачали батьки своїй дитині в тих умовах? Вони знали, дитина виросте, рано чи пізно її ж посадять, бо українка, тому що вона все одно дихатиме повітрям спротиву і рано чи пізно їй доведеться бути в зоні, а лікарю в зоні найлегше.
Питання останнє, а чому ж з усіх лікарських спеціальностей акушерство? Ви знаєте, я мріяла стати кардіологом. Але коли я пішла на практику, все змінилося. До речі в романі "Софія" ця історія описана. Терапія — це було таке дуже моє, але трішки не моє. Я так багато знаю. Я відмінниця в університеті була. Я такі гарні ліки призначила, а тому хворому під 90 років, він випив це все, поїхав додому і через тиждень вмер. Як таке може бути? Таке просто неможливе. Терапія? Ні, дякую, це трошки не моє.
Хірургія? Ой, як я це люблю! Але був мудрий чоловік в Кременці, який мені сказав: "Ти знаєш, я тобі таке скажу, у всякому разі в районній лікарні жінка хірург, то по-перше не жінка, по-друге не хірург. Ти проводиш все своє життя в хірургічному відділенні день і ніч. Ти не матимеш нормальної сім'ї, нормальних стосунків з чоловіком, нормальних нормально доглядати дітей не зможеш, тому що ти весь час в лікарні. Тобто ти або хірург, або жінка, щось вибирай". Ну, мені вибирати було важко вже на той момент, тому що я була мама, в мене була Наталочка.
Тому акушерство. Боже, яка ж це краса! Жінка приходить, щось там трішки ай-ай , а потім народжується та дитинка. Яке ж воно гарнюсеньке! Немовлятка надзвичайні, просто чудові, ангелята.І це дуже радісно все. Але так було на четвертому курсі. Щойно я опинилась в лікарні одна вночі, я зрозуміла що це за робота.
Що за життя цих малесеньких ангеляток, почасти треба боротися?
О, це не почасти, а щоразу, знаєте, і це реально дуже відповідальна робота, тому що тут не проходить так, як в терапії: "Бог дав, Бог взяв". Там Бог тільки дав, а ти працюй, як хочеш і ти маєш врятувати це маленьке життя і велику маму. Але яка це класна робота, я страшенно її люблю.
Свій досвід набутий в медицині ви виклали у понад 10 медичних підручниках, так? Окрім цього у вас є понад три десятки, можливо, вже і більше, ваших літературних праць. У вас є кілька збірок поезій. Ви дали, я й не порахую, скільки концертів з гітарою. Як це все вдавалося суміщати: медицину, музикування, літературу?
Взагалі просто. Тому що це життя в усій його багатогранності. І був період, коли дуже легко писалося, коли легко писалися вірші. Потім, коли прийшла проза, муза сказала: "Ні-ні, ти зрадила, віршів буде менше, як ти вже хочеш писати прозу, то вже працюй над цим". Паралельно з тим були підручники і їх 16-ть. Як це суміщати? Просто жити, робити те, що ти хочеш робити, що ти любиш робити.
Ви вже згадували про Софію, героїню низки ваших книжок, медикиню. І в багатьох інтерв'ю ви не раз казали, що Софія — це я. Наскільки Софія ви в ваших книжках?
Це я, якою б я хотіла бути. Куди мені до неї. З іншого боку, там дуже багато справжнього, але дуже багато вигаданого. Скільки мені жінок сказало, це ж про мене книжка. Це точно от про мене, це мої відчуття, це мої вчинки, це я так це роблю. Звідки ви, пані Лесю, знали? Тому що ми українки. Тому що ми отакі особливі. Ну і Софія така. Це збірний типовий образ української жінки. Причому жінки з освітою. Жінки з відповідним світоглядом. Жінки, яка працює і жінки міської. Розумієте, бо придовбали мене, перепрошую, автори, які далі бабусі на призьбі українки не бачать.
Ну, людоньки ж добрі, та ж XXI століття на дворі. Та ти геніальний, та ти мудрий, та в тебе стільки всього в голові, ти так володієш словом. Та чого ж ти весь час пишеш про бабцю, про цьоцю, про сестру? Дивись, які навколо прочудові жінки є, які мають різні фахи, чого ти до тої бабусі на призьби вчепився? Ні, бо то таке українське, що капець. А це все решта вже не українське. Ці люди, вони якось позбавляють нас отого рівня інтелектуального, рівня того, що ми шляхта.
Ми не село, яким ви пам'ятаєте, як нас годували в Радянському Союзі? Що таке були українці? Це було якесь отаке забите, затуркане село, де була суцільна бідося, де всі ходили в сіряках і в кирзаках. І ми потім з подивом бачимо фотографії. Чекайте, та наші бабусі були вбранні, геть отак, правда? Чому? А тому, що мало бути так. Раніше, було все погано, а тоді прийшла совєцька власть і всіх вас порятувала. У цьому був весь сенс, я думаю, отих творів з української літератури, які нам вибирали в шкільну програму.
Лесе Іванівно, але от послухають вас і за ваші зауваження скажуть: "Ах, така Леся Романчук, незручна жінка".
Так я ціле життя така, ну і що? І далі така буду, розумієте, має бути якийсь камінець в твоєму мешті, який би тобі муляв і не давав заспокоїтись. От поки є таке що-небудь, воно буде подразнювати, воно буде тебе до чогось спонукати. А коли в тебе всі капці такі, як тапочки, тобі гарно, сів собі там і милуєшся сам собою, ну це ж веде до занепаду і застою.
"Якщо я цього не напишу, це не напише ніхто".
Скажіть, чи є у вас якісь особливі ритуали і фішки письменницькі? Можливо, є місця, де вам пишеться найкраще? Можливо, є люди, біля яких вам добре почувається і приходить натхнення? Можливо, вас подорожі надихають, або просто якісь банальні речі, — чашка кави, чи якась гарна фіранка?
Вірші, поезія — це завжди те, що приходить там, де воно тебе застало, там стань і пиши. Я от пам'ятаю, як я писала вірш "Батиєва гора". То це було просто от на тому місці, де тебе от застало, я там стою і пишу, це було на Батиєвій горі в Києві, де зараз інститут Амосова. Я ходила по тій горі і шукала, де ж та ставка Батия була, звідки той Батий дивився на Київ, звідки він міг бачити Софію? І тут раптом поламався трамвай, яким ми їздили. І ми мусили іти через Байків цвинтар. Я виходжу з того цвинтаря і дивлюся: "Ой, в мене просто по курсу Софія". Тобто отут він міг стояти і я так починаю вірш: "На цьому місці він стояв, насупивши кошлаті брови".
Це те, що стосується віршів. А от з прозою потрібна дисципліна. І тут ти себе просто виймаєш, береш за вуха. З прозою справа не в натхненні, справа в дисципліні і в тому, щоб почати і зробити. У мене раніше ніколи не бувало творчих криз. Із 1998 року по 2022 в мене не було ні суботи, ні неділі, ні відпустки. О 8:00 ранку ти став, кави зварив, поставив коло себе і до роботи. І до третьої години я працюю над цим. А от коли почалась війна, в мені щось зламалось, знаєте, і в мене дуже багато початих речей, дуже багато не надрукованого, причому дуже потрібного такого, що треба друкувати. Вичерпалося щось. І я розумію, що якщо я цього не напишу, це не напише ніхто, бо ніхто не має того досвіду.
Ще є такий задум про героїв про моїх, "лицарів". Воно ж таке, знаєте, безкінечно. Бачите, червоненька книжечка "Предсмертие". (ред. — назва російською). Цю книгу я з Казахстану отримала від Юрія Груніна, якому тоді вже було дуже круто за 90. І його дочка, дуже була здивована, що я взагалі знаю про існування цієї людини. А він був в Кенгірі. Причому цікаво, він був закоханий в дівчину українку із наших Шпиколосів тих, що як їхати на Кременець, Ганя вона називалася.
Цій Олі я надіслала "Лицарів любові та надії". Книжка ж українською мовою. І вона казала, що я три доби їхала до батька, прочитала, і їй було дуже боляче, що там всі погані люди розмовляють російською. Я їй написала, ми розмовляли, говорила, що ні, не всі. Там були люди, які опинилися на засланні, лікарі, наприклад, або ті ж естонці, так? Як вони могли спілкуватися? Ну, не естонською ж мовою, правда? Ну вже от тою мовою "мєждунационального общєнія".
Але коли це говорили, скажемо так, добрі люди, це було нормальною російською мовою, якою я, доречі, володію краще за їхніх редакторів, які у видавництвах працюють. Так що тут не від того, що я мову не знаю, а з іншої причини. Якщо російською розмовляють наглядачі, тобто ті злі сили, то це написано російською мовою українськими буквами, транслітерацією. І це дуже так образливо звучить, особливо для росіян. Я думаю, що їм це дуже дуже неприємно. Ну, але хай терплять, бо це факти історичні.
Благословен, хто йде".
Переживши події пов'язані з Майданом, особисту материнську трагедію із втратою сина Олександра, зараз війна, — як вам вдається планувати, що вас тримає, хто вам допомагає надихатися і як в усі буремні часи зберегти любов, віру, дружбу і натхнення?
Я розумію, про що це питання. Воно просто глобальне, воно величезне і воно настільки сучасне, що про це буде ще одна книга, як це все було. Я розумію, що люди зараз втрачають стільки, що моя втрата вже трошки давня, я вже навчилася з цим жити. Я пройшла цим шляхом раніше за багатьох людей. І я знаю, що буде потім. Одну річ я навіть говорити не хочу. Але скажу. Це буде з вами завжди.
Мине багато років і ніякий час то не вилікує. Вилікуєте себе тільки ви самі і люди, які є поруч з вами. От якщо буде людина, яка подасть вам руку, тримайтеся тієї руки. Не забороняйте собі бути щасливими. От не забороняйте, не присвячуйте своє життя могилі навіть найдорожчої людини. Бо не було в мене в світі і не буде ніколи нікого дорожче як був син. Нехай краще вам не знати, що це таке. В жодному разі, щоб не сталося, не можна нарікати на Бога і говорити: "Все, Бога немає, він це допустив, він про мене не попіклувався". Не треба себе питати, за що мені то. Ми знаємо за що нам все.
Пам'ятаю, коли я просто на цвинтарі просила: "Господи, поклади мене коло моєї дитини, бо жити я з цим не можу. Поклади мене коло моєї дитини, або дай мені сили жити". І тут, на пам'ятник мого тата, який поруч із Сашковою могилою, сідає двоє голубочків. Кажу: "Дитино, це що за знак?". І коли ти дуже просиш, і коли тобі дуже треба, тобі то дадуть.
Можуть дати не тої самої хвилини, можуть дати трошки пізніше, але дадуть. Просто дочекайся. Просто працюй, просто роби ці зусилля. І не забороняй собі бути щасливим. Не забороняй, тому що коли людині хтось простягає руку, то це рука Божа. Просто інших рук нема в Господа, тільки наші. А людина каже: "Ні, я не можу, я страждаю, не забороняй мені цього, я не хочу". Хтось ще подумає, що люди скажуть, так? Люди подумають, що я вже зрадила пам'яті.
Ну не буде ж ніякої зради. Ніхто ж нічого не забуде, розумієте? Ніхто не забуває про тих, кого втратив, бо нереально ж забути. бути. Але ти просто житимеш далі. Ви поділите свої тягарі. От Тарас, коли ми зустрілися, сказав: "Ми повинні носити тягарі одне одного".
У нього був свій і в мене був свій, але його стало менше наполовину, коли ми ті тягарі поділили. І, знаєте, люди мають тут збагнути — життя зміниться. Ти зможеш далі жити, пам'ятаючи, з болем, але зовсім інакше. Оце те, що я хотіла сказати людям, які проходять зараз цим шляхом, на жаль.
І хочу сказати таке: "Благословен, хто йде. Благословен, хто йде в ім'я Господнє. Благословен, хто просто йде".
Читайте нас у Telegram — екстрені новини
Підписуйтеся на Суспільне Тернопіль у Viber
Приєднуйтеся до нас в Instagram
Наш канал в YouTube
Суспільне Тернопіль у WhatsApp
