Зустрілися, коли долали рак, закохалися та видужали. Це історія 17-річних Дениса Панасенка та Дар’ї Грабар. Молоді люди у грудні 2023-го познайомилися у відділенні онкогематології Сумської обласної дитячої лікарні – тоді в обох діагностували рак. Про своє кохання та боротьбу проти хвороби розповіли Суспільному.
17-річні Дар’я та Денис гуляють вулицями Сум. Зараз, говорять, у них все добре: закохані вчаться, зустрічаються, планують майбутнє. Денис тримає за руку Дар’ю – дівчину із карими очима та кучерявим волоссям. "Локони вже трохи відросли після курсів хімієтерапія. І стали витися. Раніше в мене було довге пряме волосся", — ділиться дівчина.
"А в мене завжди волосся було "коротким їжаком", — додає Денис. До хвороби хлопець займався спортом.
Почалася історія закоханих наприкінці 2023-го у гематологічному відділенні обласної дитячої лікарні. Там Дар’я та Денис кілька місяців боролися за життя.
Денис потрапив до відділення гематології у жовтні 2023-го. Юнак згадує: перші ознаки недугу відчув на початку навчального року: "Дуже почала боліти спина, оскільки я активно займався спортом. Я думав, що, може, в залі десь спину пошкодив. Думаю – пройде. Боліло буквально з початку вересня. Якраз у нас почався останній перший дзвоник. Я вже розумів, що щось не те, тому що я проходив буквально 10-15 метрів – і одразу починалися симптоми, біль в спині, дуже сильна віддишка, дуже тяжко йти".
Далі було обстеження, і майже одразу — підозра на онкозахворювання: "Ми здали аналізи, до мене біжить лікар. Вона каже: "Дуже погані аналізи, потрібно їхати на стаціонар". Ми поїхали у стаціонар до лікарки Ніни Іванівни. Зайшли в кабінет: вона, я, зі мною мама. Почали розмовляти. Я одразу зрозумів, що мені тут не подобається, не хочу я сюди. Ми поговорили, про діагноз мені ніхто нічого не пояснив, лише сказали: "Денис, вийди з кабінету". Ну добре, я вийшов. Вже потім мені мама сказала, Ніна Іванівна її затримала, каже, що у вашого сина дуже серйозна хвороба, дуже велика підозра на онкогематологічне захворювання".
В стаціонарі, згадує хлопець, у перший же день почались крапельниці. Юнак про свій діагноз спочатку не здогадувався: "Почали курс. На що саме я захворів, мені мама сказала аж за три тижні після того, як я почав лікуватись. Вона мені сказала, що це був лейкоз. Перша думка – ну, прикольно. Я завжди розцінював все не дуже всерйоз. Просто я розумію, що потрібно бути на позитиві, інакше воно, це почуття, просто з'їсть тебе із середини – і буде кінець. Я зрозумів, що це — рак крові. Думаю: якщо я тут, і мене капають, то це більш, ніж виліковне. Потрібно трішки потерпіти".
А от хворобу Дар’ї діагностували не одразу, розповідає дівчина: "У мене був лімфовузол підключичний. Ми не звертали на це зовсім ніякої уваги: ну, лімфовузол – і лімфовузол".
Спочатку Дар’я приймала антибіотики, які призначив лікар у Тростянці. А коли це не допомогло – поїхала на обстеження в Суми.
"Я думаю: "Блін, ніколи не лежала в стаціонарі. Перший раз в лікарню – я не хочу". У лікарні нам сказали, що все нормально – будемо вас, напевно, виписувати. А тоді прийшла Ліана Кузьмівна Никитенко (завідувачка гематологічного відділення Сумської обласної дитячої лікарні — прим.ред) і каже, що все-таки є підозра на лімфому Ходжкіна (один із видів злоякісної пухлини лімфатичної системи – прим. ред). Аби інформація була більш точною, треба зробити гістологію. Сказала, що будемо робити операцію. Напередодні операції мама каже: "Даш, а може не треба? Може все-таки якийсь інший вихід знайдемо? Ще лікарів порозпитуємо". Я кажу: "Ні, давай зробимо операцію, лімфовузол мені вже заважає, він вже такий величенький". 28-го листопада зробили операцію", — згадує дівчина.
А п’ятого грудня, згадує Дар’я, відділення онкогематології почали прикрашати до Нового року. Допомагали готуватися до свят і пацієнти. Даша розповідає – її попросили нарядити ялинку – тоді й відбулася перша зустріч із Денисом. Зараз закохані згадують цей момент, сміючись: "Мене попросили: "На, повісь пташку на ялинку". Я ж давай до тієї ялинки тягнутися. Думаю, знайшли високу. Стоїть він (Денис – прим. ред), чого не можна було його попросити? Потім він спитав: "Чи треба допомога?" Я така: "Я сама повішу".
"А я стою й думаю: цікаво – упаде вона чи ні? Оце експеримент. Ну, вона не упала, почепила, все нормально", — додає Денис.
А ввечері п'ятого грудня, коли ялинка була прикрашена і пацієнти відпочивали, прийшов результат Дар’ї. Підтвердилася лімфома Ходжкіна: "Я така думаю: от і все. Діагноз є. Страшно. І що далі? Я ж взагалі не розумію про хімієтерапію. Мені поставили фіксу, підключили. Якісь пляшечки стоять, крапельниця. Я думаю, що, напевне, зараз трохи прокапають і все. А лікарка каже: треба шість чи п’ять діб лежати з підключеною крапельницею. Я ж така думаю: "Ага, а купатися як? А ходити як?".
В цей момент прийшов на допомогу Денис: хлопець, ділиться спогадами Дар’я, говорив їй потрібні саме тоді слова: "Він каже: "Ну, ти головне, нічого не бійся, все добре, я з тобою буду". Почав підтримувати".
"В нас почалося знайомство із підтримки. Тому що я розумію, в якому місці ми зараз. Тут тільки допомагати одне одному треба – та й все. Допоміг, підтримав. А наступного дня Даша вже почала капати хімієтерапію", — згадує цей момент Денис
Перші курси хімієтерапії для обох були найважчі, згадує Дар’я. Далі почали спілкуватися, звикати один до одного. Водночас з цим — лікуватися. Дівчині довелося перенести побічні ефекти терапії, а в січні в неї почало випадати волосся: "Косичку розплітаєш на наступний день і просто, знаєте, як кудюльки оці всякі, що вичісуєш їх, а воно вже все випадає. Я ходила в кофті з капюшоном, вони вже на капюшоні всередині залишалися. Ну, і вони повністю повипадали. Потом випадають вії повністю, і брови також. Коли випали повністю вії, то там могло дві і три залишиться на кожному оці".
В найважчі дні, згадує Дар’я, молоді люди подовгу спілкувалися: "Могли бути і висипання, могли "роз'їжджатися" зуби. Коли були "гриби" в роті, він не міг балакати, ми просто переписувались весь день. Потім балакали. Наші мами підходили, між собою теж балакали по відеозв’язку".
Батьки, говорять Денис та Дар’я, першими зрозуміли, що їхні діти будуть разом: "Вони вже заздалегідь, як, познайомились: "ой, що то буде, що то буде, от точно". До цього вже почали друг друга свахами називати", — з посмішкою згадує Дар’я.
"Мама до мене приходила, каже: "Така лялечка-дівчинка заїхала". Я такий лежу, думаю: "Мам, яка лялечка? Ну, не до лялечок явно зараз", — сміється Денис.
Пропозицію зустрічатися Денис зробив Дар’ї у лікарні. Юнак говорить – почував себе впевнено: "Я просто розумів: тут або вона погодиться, або ні. Варіантів небагато. Я їй запропонував".
"Не хочеш зустрічатися?" Я дивлюсь у вікно, на нього, у вікно, на нього, знов у вікно і на нього. Кажу: "Добре, давай. Було радісно, вже наче і добре ставало. Думаю, на ті проблеми вже можна не звертати уваги", — згадує Дар'я.
Потім були квіти, дзвінки, очікування зустрічі – Дар’я та Денис по черзі їздили лікуватися в Київ. Дар’я дарувала Денису свої малюнки. Денис влаштовував дівчині сюрпризи. У відділенні й досі пам’ятають, як одного разу хлопець подарував Дар’ї велику м’яку іграшку, розповідає сестра-господиня Лариса Кравченко: "Одного разу Дашульці треба було їхати до Києва, Дашулька збирається, а Дениса відпустили додому. Коли приходить кур’єр і каже: "Де Грабар Даша"? Я її викликаю, а там — отакий, отакий, отакий здоровенний ящик! Даша: “Це мені?” “Так. Ти Даша?”. “Я — Даша”. Відкриває — а там такий здоровий мішка. І вона того мішку з собою на Київ узяла".
М’яка іграшка тоді зайняла половину ліжка, сміється Дар’я: "Я думаю: "От і все, подушка не потрібна, я буду на ведмеді спати". Це, згадує дівчина, було наприкінці січня 2024-го. А у березні лікарка сказала Денису: попри важкий діагноз, хвороба відступає: "У мене перше почуття, думаю: все добре. Далі просто закінчуємо блок, і — вперед".
На той момент Дар’я проходила останній курс хімієтерапії, лікування також дало результат: показники дівчини були в нормі: "І настільки в неї лікування йшло! Вони один одного так підтримували, що це було неймовірно! Ці емоції, я вважаю, дуже їм допомагають. Слава богу, що зародилося таке кохання!", — додає Лариса Кравченко.
Нині молоді люди відновлюються, повертаються до навчання. Про спільне майбутнє Денис говорить так: "Були деякі плани, але це буде в будь-якому випадку сюрприз. Від Даші, якщо так дивитись, потрібна лише підтримка. Далі я надам все, що буде потрібно".
А тим, хто нині бореться зі хворобою, хлопець каже: "Може бути в деякі моменти важко, дуже важко, але це потрібно просто пройти і розуміти, що воно все закінчиться".
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
