Олександр Мірошниченко до повномасштабної війни займався наукою, збирав та сортував відходи, аби відновити архітектурну пам’ятку Глухова. Рятував давні надгробки та пам’ятники, а ще – веселив дітей, працював аніматором. З початком повномасштабного вторгнення пішов у ЗСУ. Його бойовий шлях починався із 31-ї бригади. Продовжився у 72-й. Нині ж чоловік служить у Третій окремій штурмовій бригаді. Про бої у посадках, смерть побратимів та взаємну підтримку, врятовані половецькі статуї, а також про те, чому більше не розважатиме дітлахів – розповів Суспільному.
Далі – зі слів Олександра Мірошніченка.
Я не знаю чому, але я очікував, що щось буде. І коли спілкуюсь зараз з хлопцями з Третьої окремої штурмової бригади, вони кажуть, що у всіх були зібрані рюкзачки. От і в мене був рюкзачок. Він місяцями бентежив дружину, потім я переніс його до батьків – і він також трохи їх бентежив. Але я сказав: ні, не розбирайте його, там все необхідне.
Я був напоготові, тому коли все почалося, в мене була внутрішня розслабленість. Я думав: "Нарешті я буду корисним, нарешті я візьму зброю і буду охороняти, можливо, місто, можливо, на фронт відправлюсь", і тому подібне.
"У тебе ж є печатка інструктора – їдь"
Насправді в тероборону я не пішов, тому що я не зрозумів принцип їхньої роботи, не зрозумів взагалі, як вони діють, що відбувається. Мені хотілося більше конкретики, тому я два дні, мабуть, був в якомусь незрозумілому стані, а потім відразу пішов по першій хвилі мобілізації. Пішов в ЗСУ. Здобував чисто армійський досвід. Будь-які пропозиції кудись поїхати від мого тодішнього командування я приймав. Пропонують поїхати на медика вчитися – я відразу їду вчитися на медика, пропонують їхати на інструктора – я відразу їду вчитися на інструктора.
Прийшов той момент, коли мені сказали: "Все, нарешті ми тебе відпускаємо. Формується нова бригада – 31, ти їдеш туди, але на посаду інструктора".
В сенсі?! У мене немає бойового досвіду, у мене досі немає військово-облікової спеціальності – стрілець. Тобто я досі не маю права тримати зброю в руках! У мене досі немає ВЛК, а мені треба їхати в бригаду, яка тільки збирається? І мені треба вчити цих людей воювати?!” Це був абсурд, це була якась помилка!
Але мені сказали: "Ну, у тебе ж є печатка, ти ж інструктор – їдь!" Це було важко, це було відповідально. Декілька місяців в 31 бригаді був комбат, був його заступник і була група інструкторів, тобто ми виконували функцію офіцерів по підготовці. Як ми це робили – важко сказати. Все по-книжному, намагалися вкладати в цих людей максимально, щоб вони вижили. Були і професійні інструктори, але все було дуже стрімко.
"Я розумів, що тут я назавжди, і я всім хлопцям казав: "Хлопці, ви не хвилюйтеся, я всерівно буду з вами, я вже в штаті, я вас вчу, і якщо ми потрапимо в якусь халепу, то я буду з вами".
Казав на позитиві, бо бригада формувалася з людей, які взагалі не мали досвіду, з людей старшого віку, які навіть в радянській армії не служили.
І тут, в такий момент – "бац!" – і приходить наказ, який перекриває попередній наказ – все як у війську: тобі треба швидко покинути 31 бригаду і їхати в 72 бригаду. Невідомо, на яку посаду, просто треба терміново все кинути.
"Я кажу: "Ну як кинути? Ну надішліть цей наказ, який заперечує той наказ". Я не розумів, як це все відбувається. Але документи прийшли, я попрощався".
"Якби ти погано керував кулеметом, ти був би дронщиком"
Було прикро, що я не виконав певні обіцянки, і ще більше було прикро, що саме в цьому наказі поїхала велика група глухівчан, і їх відразу відправили в досить складні, жорстокі умови. Багато з них або були важко поранені, або відразу загинули в першому ж бою – і мене не було з ними. Це й досі один із тригерів, який в мені живе і який не виходить. Насправді ж ось ця паперова нісенітниця призвела до таких наслідків. Але я не зволікав, я відразу поїхав. Так само, без навчань, мене перекинули в зону бойових дій.
"Дали крупнокаліберний кулемет, який я бачив тільки на картинці, сказали – спробуй. Я кажу – як? Ну ось так: там натисни, там заряди. Спробував: натиснув, зарядив. Вони такі: "Супер, цей хлопець вміє керувати кулеметом, ти їдеш на посадку". Я такий: "Ви ж обіцяли, що я буду дронщиком!" Вони: "Друже, якби ти погано керував кулеметом, ти був би дронщиком".
Згодом я зрозумів, що певні ідеологічні моменти в бригаді просіли, а найбільше — робота-відпочинок. Хлопці працюють тижнями, а буває і місяцями, їм дають відпочити тільки декілька днів: помитися, випрати білизну, щось гаряче поїсти.
"Ти не те, що не встигаєш відновитися, ти морально навіть не встигаєш покинути посадку".
Тебе завжди воно тягне, тягне туди, і ти, начебто, вийшов в якусь зону комфорту, але тебе відразу тягне назад. Це було надважко, надважко! Але я пішов цим шляхом – і мені важливо пройти його гідно і не зрадити державі.
Я бачив, як хлопці не витримували, як деякі хлопці тікали. Там я побачив смерть, я побачив важкі поранення. Всю війну я відчув саме в тій бригаді. До цього часу я сприймав війну якось нереально. А там було все – КАБи, "сонцепьокивогнеметна система залпового вогню", арта, "піонирадянська самохідна гармата" – все, хіба що ядерного вибуху там не було. Спогади важкі, я їх завжди з собою ношу – і не хочу забувати.
Все йшло до того, що рано чи пізно ми там закінчимося. І коли посадка проріділа, вирішили мене відправити на взводного медика, тому що ми втратили двох медиків за короткий термін.
"Мені приносило задоволення допомагати побратимам: накладати турнікет, робити тампонаду. Це складна робота, але мені хотілося це робити, щоб бути більш корисним".
Коли запропонували піти в Третю штурмову, я не вагався, був настільки втомлений, що хотілося змін. Набридло сидіти місяцями в траншеях, і відчувати тільки те, як тобі “навалюють”.
Це дуже цікава, дуже відповідальна робота, тому що в нашу бригаду йдуть добровольці, йдуть хлопці та дівчата, які хочуть вбивати ворога, дивлячись йому в обличчя. Але така молодь, яка потрапляє в посадки вперше, вона бачить смерть, гибель побратимів — втрачає частину себе.
Інколи відбуваються надломи, ми називаємо це “попаяло”, от тоді треба з хлопцями працювати, інколи це просто розмова, а інколи треба пояснювати хлопцям, що і хто вони є, за що вони борються, що ця боротьба довготривала. Що за Україну боролися століттями, і ворог у нас був той же самий, тому це — надважливо.
"Формуємо лідерів, щоб після війни вони взяли важелі правління в державі"
Ми зараз часто ходимо до хлопців в госпіталь, там лежать наші побратими, ми їх збираємо, спілкуємося з ними. Їм це дуже важливо спілкування.
В такі критичні моменти, коли ти весь покоцаний, коли ти в процесі вагань – що далі: станеш в стрій, чи бюрократія тебе затягне і скаже, що ти непридатний, всі хочуть повернутися назад – то от в ці моменти важливо підтримувати хлопців
Найважливіше, щоб ніхто не деградував. Тому ми завжди радимо якісь книги читати, ми завжди направляємо їх. Ми формуємо з них лідерів, щоб після завершення вони взяли важелі правління в державі.
Ми зіштовхнемося з хвилею агресії, коли мільйони бійців будуть шукати собі реалізацію. З цим зіштовхувалися всі європейські країни, це призводило до жахливих наслідків, коли держави з великою кількістю нереалізованих солдат ставали на шлях нацизму, коли нереалізовані солдати шукали, де б воювати в інших країнах. Вони ставали найманцями навіть для країн, з якими ще вчора воювали – їм було байдуже.
Це проблеми майбутнього – і ми маємо розуміти, що якщо цим людям не дати можливість реалізувати себе, вони знайдуть таку можливість самі.
"Люди, які не отримують опіку від патронатної служби бригади, потрапляють під "опіку" шахраїв"
Нашу групу також долучають до роботи патронатної служби.Головна задача – це супровід, допомога бійцям на різних рівнях.
Одна з важливих функцій — це робота з родичами загиблих. Відкрий Facebook – що ти побачиш? Ти побачиш купу дописів, типу "допоможіть знайти сина". Як тільки гинуть наші побратими – збирається група: це психолог, це юрист, це хтось з психологічної підтримки, це боєць, який був з загиблим в одному бою, щоб дивитися чесно в обличчя мамі і казати: так, він загинув. Приходить ця група і пояснює родичам, що треба робити, чого не треба робити. Не варто писати оці дописи, тому що ви обов'язково натрапите на шахрайство, вас обов'язково «розведуть!»
Вам скинуть світлину якоїсь неіснуючої забинтованої людини, і напишуть: «Ваш син в Дніпрі, скиньте сім тисяч гривень, ми привеземо його в вашу районну лікарню». Це стандартний спосіб "розвести" батьків.
Начебто – що там ті сім тисяч гривень, головне, щоб дитинка була! Відразу з’явиться купа різноманітних ворожок, шахрайок. Тобто: ті люди, які не отримують опіку від патронатки в інших бригадах, вони потрапляють під "опіку" шахраїв.
Ми ж пояснюємо: дивіться, якщо боєць пропав безвісти, треба почекати, потім заповнити такий папір, отакий папір і далі вже виходити на рівень виплати. Якщо ми знаємо, що ваш син загинув і ось тут він знаходиться, ми обов'язково заберемо його тіло, як тільки наша позиція пересунеться вперед. Тобто, ми надаємо надію, ми надаємо допомогу цим людям.
Ми максимально відходимо від армійсько-зашорених радянсько-імперських установ, які не дають можливості реалізуватися солдату, його потенціалу, коли у більшості випадків думають, що якщо загнати людей в стійло, анулювати їх, то вони будуть якісно виконувати функції – не будуть вони якісно виконувати функції.
Зараз в мене більше гармонії з самим собою, з побратимами більше гармонії, зі світом більше гармонії. Мені важко в цивільному світі, дуже важко. Навіть декілька днів проведених вдома, зараз це вже не так, як в 2022 році, коли всі тебе хотіли обійняти, поцілувати, коли плакали. Зараз війна поглинає всіх. Я став трохи жорсткішим.
"Ти можеш купити шеврони будь-якої бригади, окрім 3-ї штурмової"
Ще на авдіївському напрямку я їздив до артилеристів, були там усілякі коробки із бойовими артефактами, я Максу Максим Конюх, співзасновник музею артефактів війни у с.Воргол Конотопського районукажу: "Будеш їх забирати?" Він такий: "Так, для музею Воргла буду забирати". І ось одна посилочка пішла, друга посилочка, а потім мені пишуть інші музеї: "А чому ви тільки Максиму надсилаєте? Ми теж хочемо!". Так і виникла ідея допомагати музеям.
Зараз ми перевалили за позначку 52 музеї. Географія – вся Сумщина, Закарпаття, Київщина, Одеса, Миколаїв, Тернопіль, Вінниця, Рівне, Луцьк, Чернігівщина, Полтавщина, просто великий ареал! Найбільше, що просять музеї – але ми їм відмовляємо. Шеврон — це не наліпочка, яка дається всім підряд.
Ти можеш купити шеврони будь-якої бригади, окрім третьої штурмової! Тому що з самого зародження бригади була розроблена система нагороджень, і шеврон є першою нагородою, яку отримують хлопці.
Шеврони не роздаються друзям, родичам. Якщо десь навіть в продажу буде якась копія – вона вилучається.
Коли ми були на Покровському напрямку, то нам злили точку, де перебувала половецька статуя (кам’яна скульптура, «половецька баба», вік якої – 900 років – прим.ред ), зараз це село (село Миролюбівка, Донецька область – прим. ред) вже майже знищене противником. Чесно – ми не думали, що Покровський напрямок буде так рухатися, але потім ми зрозуміли: якщо ми не будемо діяти швидко, то ми втратимо унікальні пам'ятки – половецькі статуї. Вони або просто будуть знищені артилерією, або будуть закопані якимись інженерними комунікаціями. Або – і це найгірший випадок – вони дістануться ворогу.
Ми це робимо з максимальною медійною віддачею, щоб стимулювати інших не зволікати, щоб вони розуміли: якщо у них є така цінність – а це може бути єдина історична цінність в цьому регіоні – щоб вони її евакуювали. Всі ці предмети – надважливі. Вони повернуться! Це прописується в документах: предмет тільки зберігається, реставрується, охороняється. І як тільки відбудеться деокупація, так само урочисто, медійно, воно повернеться назад.
Люди, які будуть повертатися в це село, будуть відчувати, що вони повертаються не в новобуди, не в якісь будиночки від волонтерів, вони повертаються на землю, яка має глибоку історичну основу. Вона формувалася століттями, люди дивилися на цю “бабу” і себе асоціювали з цим воїном, з цими предками.
"Росія – це мильна бульбашка, яка надуває щоки"
Ми в бригаді формуємо основну думку, що існування Росії неспівставне з нашою перемогою. Поки буде існувати Росія, поки будуть клепатися їхні снаряди, ракети, КАБи, поки там буде працювати їхня ідеологічна машина, поки не зупиниться їхня військова машина – нам спокою ніколи не буде.
Так, вони зараз там накопичують багато сил, вони змусять нас вийти звідти, але кожен солдат, який там побував, побачив: Росія – не та, якою себе показує по телебаченню. Вона напориста, вона потужна, але ми будемо продовжувати воювати і ліквідовувати її – по-іншому життя вона нам не дасть.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp.
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
