Доброволець, розвідник Іван Захарук загинув на Донеччині взимку 2024, коли намагався евакуювати тіло полеглого побратима. Розповідь дружини бійця Катерини про життя і загибель чоловіка – у матеріалі Суспільного.
З Катериною Захарук кореспонденти зустрілися біля озера Чеха у Сумах. Тут жінка встановила лавку на пам'ять свого чоловіка. Озеро було улюбленим місцем Івана. Навіть у відпустках з фронту він обов’язково приходив сюди.
"Дуже позитивний був, дуже життєрадісний. Настільки любив життя – він не міг сидіти на одному місці жодного дня. Він навіть коли приїжджав додому, в нього ніколи не було "лінивого" дня, коли ти просто пів дня валяєшся на ліжку. У нього кожен день були якісь плани, якісь задачі, сам собі їх вигадував. І завжди з позитивом, завжди з посмішкою. Щоб у нього був день без посмішки – я навіть такого не пам’ятаю", – розповідає Катерина.
Легкоатлет, футболіст, майстер спорту і чемпіон України з панкратіону, призер багатьох змагань, Іван був дуже здивований, коли його, попри відмінну фізичну підготовку, не взяли до війська, куди він намагався вступити на початку вторгнення.
"Його спочатку не брали, тому що в нього не було військового вишколу, і це його прямо вдарило, що його не беруть. Він і з гарною фізичною підготовкою, і з певними вміннями. Він займався трішки і біатлоном. Тобто, якісь у нього були навички. І по стрільбі, і кмітливий був. Я бачила, що він відчуває на собі велику відповідальність за людей. Він мені постійно говорив: "Це мій обов’язок, я не зможу сидіти вдома, коли інші воюють, захищають нас – пригадує Катерина. Каже, з 24 лютого 2022 року Іван разом з друзями чинили опір ворогу у селі, де він виріс:
"Хлопці намагалися робити все, що було в їх силах. Вони палили боєкомплекти ворога, допомагали міській ТрО, знімали вказівні знаки, перекривали в’їзди та виїзди в село. О шостій, о сьомій ранку летіла сніжка в наше вікно – тоді ж ще зв’язку не було, було складно. Це як років 20 тому, коли ми виходили гуляти і друг приходив під вікно гукав. Вони збиралися з самого ранку, в них був план дій на день, навіть одного разу передавали полоненого міській ТрО".
Влітку 2022 Іван Захарук все ж пройшов відбір до війська. Тоді вони і одружилися, розповідає жінка. Іван за допомогою друзів підготував незвичайне освідчення. Катерина з подругами відпочивала у центрі міста і нібито виграла у вуличну лотерею. Під час отримання призу з’явився Іван.
"Коли вся увага натовпу зосереджена на ньому, він такого не дуже любив. Те, що він наважився серед натовпу це зробити, – я була дуже шокована", – каже Катерина.
Пара розписалася швидко, бо Івана відправляли за місцем служби. Катерина розповідає, що останні покупки в дорогу робили в той же день, у святковому вбранні. Оскільки чоловік їхав наступного дня.
Іван служив у Чернігівській, Харківській областях, воював на Бахмутському напрямку, на Донеччині. Ніколи ні на що не скаржився, хоча обставини були нелегкі, каже жінка:
"Були випадки, коли пішов на позицію і навіть не була ні каримата, нічого. Прийшов, застудив нирки. Він розповідав, щоб тебе не засікли, ти як сів в одній позиції – і сидиш так 12 годин. Я не уявляю, як це можна. Він таким оптимістом був, він кожен раз приїжджав – і кожен раз: "Скоро перемога, скоро ми повернемося, скоро все буде добре". В нього завжди була віра в краще майбутнє, завжди. Він завжди бачив якісь плюси у всьому".
Катерина говорить, що Іван завжди любив розіграші і жарти, таким був і на війні:
"Колись він якогось хлопця запевнив у тому, що приготував суп з їжаків. Це треба було його знати: він настільки впевнено це розказував, з аргументами, всілякими подробицями, що ти навіть не подумаєш, що це неправда. І хлопець каже, що так, добрий, смачний суп, але я такого більше не їстиму, бо їжаків шкода. Постійно він щось вигадував, в нього якісь рецепти були. Розказували друзі, як він пиріжки готував, в нього залишилось тісто і він зробив пиріжки з тістом, з начинкою з тіста".
Катерина додає, що в Івана було багато друзів. Він про всіх піклувався, у будь-яку хвилину був готовий прийти на допомогу.
"Дуже добре серце мав. Він був сиротою. Попри дуже складне дитинство, я не знаю, де він брав той оптимізм, віру і доброту", – каже дружина загиблого бійця.
За її словами, особливо гостро Іван відчував обов’язок перед побратимами. Коли він дізнався, що один з них загинув, а рятувальний екіпаж не зміг забрати його тіло через наступ противника, чоловік вирішив сам його знайти.
"Він розумів, якщо посадку заберуть, якщо такі вже штурми і обстріли йдуть, то його побратим просто там залишиться, для сім’ї він буде як безвісти зниклий, хоча всі розуміють, що він загинув. Але без тіла ніхто не дасть підтвердження офіційного".
В той день Іван зателефонував дружині і сказав, що поки буде на завданні, але наступного дня повернеться.
"Він мені 17-го (лютого – прим. ред.) навіть снився. Був сон дуже добрий, ми як завжди жартували, він лоскотав, бо я лоскоти дуже боюся. Коли вони пішли по Ернеста з Максом, то вони близько 4 годин шукали тіло під завалами. Забрали тіло Ернеста і відтягнули його до найближчого бліндажа. Це 100-200 метрів, там були теж хлопці. І в результаті артобстрілу, прямого влучання снаряда загинули всі хлопці. Я досі не можу в це повірити і змиритися з цим...".
Іван Захарук загинув 17 лютого 2024 року під селом Пречистівка Донецької області. Катерина розповідає, що він як раз планував прийти у відпустку, поїхати на збори з панкратіону, готував подарунок для неї: "Він мені проговорився буквально за тижні два до загибелі, що він у Буковель готував поїздку".
Посмертно Івану Захаруку надали звання почесного громадянина міста Суми і Краснопільської громади. Його нагороди, відзнаки, спортивні медалі – в особистому архіві дружини.
"Зараз найважливіше, що я можу зробити, це берегти про нього пам’ять, нагадувати людям, що завдяки нашим військовим ми кожен день прокидаємося", – каже Катерина Захарук, дружина загиблого захисника. Говорить, не хотіла відпускати коханого на війну, але довелося змиритися: "Я вважаю, що людина, коли змінює своїм принципам, вона дуже змінюється і перестає бути собою. Я не могла сказати: якщо ти підеш, то ми не будемо разом і так далі. Я розуміла, що це його рішення, і я завжди поважала його рішення і намагалася підтримувати так, як це можна робити".
На меморіальній табличці, яка поряд зі встановленою Катериною лавкою на пам'ять чоловіка, надпис: "Тут мої п’яти торкалися землі".
"Він дуже любив це місце. Ми тут спортом займалися, разом бігали. Коли він приїжджав, ми просто їхали на машині, паркувалися і просто ходили тут, пили каву, часто з пледами тут сиділи. Це було дуже улюблене його місце", – пригадує Катерина Захарук, дружина загиблого захисника.
Суспільне збирає історії загиблих військовослужбовців чи тих, хто перебуває у російському полоні, із Сумщини. Аби люди пам'ятали та знали своїх героїв, пишіть нам у приватні повідомлення Instagram або Facebook.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp.
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram