Людмила Шевчук мешкає в одному із сіл Юнаківської громади. Внаслідок обстрілів жінка втратила житло, виїжджала, але повернулася. Чому приїхала назад і як живе зараз – розповіла кореспондентам Суспільного.
Будинок Людмили Шевчук пошкоджений внаслідок кількох вибухів поруч. Жінка каже, що тепер він непридатний для проживання навіть горобців: "А там раніше під дахом були гнізда. Літом були ластівки, а на зиму поселялися горобці. І кришу видно підняло і всі гнізда попадали. І тепер навіть горобцям ніде діватись".
Колись у цьому будинку жила велика сім’я, розповідає пані Людмила. Тепер залишилася вона сама.
"В мене спальня, стеля – і там світиться на вулицю, видно небо. Бачите що, от, хіба тут можна жити? Навіть он квіти й ті постраждали. Коли впало зі стелі, розбило мою розу. Для мене оце роза квітка – а в мене була мама Роза. І для мене воно якось...".
Жінка переймається, що навіть складно розібрати речі в будинку. У тих кімнатах, де від вибуху вилетіли вікна, тепер темно, бо віконні отвори забиті. Коли є світло, кип’ятильником можна закип’ятити чай. Газу немає вже понад місяць.
"Прати нічим. Вода є, ну немає чим нагріти. Газу немає. Сьогодні було світло, ну десь був вибух – і все", – розповідає Людмила Шевчук, жителька прикордоння.
Зараз, каже, живе у знайомої, але додому приходить щодня, попри проблеми із тиском. Жінку тут чекають, дві власні кішки і десяток сусідських тварин. Сусіди, чиє помешкання теж пошкоджене, виїхали, але постійно передають їжу для тварин.
"І вони привозять, іноді передають автобусом якісь продукти для собак, для котів. І, як є що, я можу зварити там, де я ночую. Там варю, і годую їх. Треба ж, щоб хтось про них піклувався. Тут же ж ночувати нереально, я ходжу до подружки. Там хутора, там уціліли хати, не всі ж побили. Йду, а коти ж бояться, що я піду і хто їх буде годувати. Вони штук 7 за мною йдуть. Не всі, а хто побачив, що я йду. Я їм кажу: "Та йдіть звідси, я прийду завтра", – розповідає пані Людмила.
Після одного з вибухів вона виїхала. Її взяли у машину поліцейських. Спочатку жінка дісталася до Сум, а потім волонтери переправили до Харкова, до родичів.
"Я там побула днів чотири, а душа болить: як там мої котики. Ну я і приїхала. Мені кажуть: "Ти божевільна, мабуть?" , – ділиться жінка і додає, що знайшла собі місце, де зимуватиме. Каже, на хуторах неподалік її пустили у хату однієї бабусі: "Їй під 90 років, її забрали родичі. Пуста там хатка маленька, треба там оце піти. Я таблетку випила, легше трішки стане – піду помию там. Наведу порядок, як зможу, і буду там зимувати, буду приходить щодня годувати своїх кішок".
Людей у селищі залишилося зовсім мало, говорить пані Людмила. В основному, пенсіонери. Два рази на тиждень приїздить автокрамниця. Аптеки немає, ліки привозить знайома медсестра. Вибухи чують кожного дня. Жінка каже: важко зрозуміти, що робити далі і як жити, бо сама, поруч немає рідних і немає з ким порадитися.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
