Любові Андрійченко майже 90 років. Вона найстарша жителька села Максимівщина на Сумщині. З місцевих там залишилось п’ятеро людей. Як живеться в малолюдному селі і чому не хоче звідти виїжджати – жінка розповіла кореспондентам Суспільного.
Любов Андрійченко прожила у селі Максимівщина все своє життя. Жінка розповідає: нині з місцевих жителів тут залишилось 5 пенсіонерок. Вона є найстаршою. У середині серпня планує відзначити свій 90-річний ювілей. Виросла пані Любов у сім’ї робітників.
Батьки були хлібороби, тут жили, в іншому дворі я жила. А це вже я заміж як вийшла, так тут стала.. строїлись собі, шоб же було гарно. Тепер я її так люблю, цю хату.
Упродовж кількох десятиліть і до самої пенсії, розповідає жінка, працювала в колгоспі: спочатку в полях, потім доїла корів на фермі.
Дві ферми було: коров’яча, коні були, телята, овечки. Спочатку була одна школа, її ще бариня відкрила, а другу вже зробили при УРСР вже. І дітей чимало було, 8 класів відкрили. А тоді не стали ж діти залишатися в селі: виїжджають і виїжджають.
Із п’ятьма жінками, які залишились на все село, пані Любов, каже, не бачиться. Все тому, що живуть вони в різних частинах Максимівщини.
Нікуди не ходжу, та й до мене не ходять. А як оце ось сусідка в нас була, років три мабуть тільки як померла, з тією ми отам на лавочці сидимо й сидимо.. усе бачимо (посміхається)
У Любові Андрійченко дві доньки, двоє онуків і три правнуки. Старша донька — Ганна Гладка нині доглядає за матір’ю. Живе, каже, в селі та має квартиру в Сумах.
У Суми їжджу, як то зуби вставляла, то до кардіолога. А так, в основному, з бабусею у селі.
Газопостачання в Максимівщині немає, тож хату взимку топлять дровами, каже пані Ганна. Їх збирають самотужки, бо купувати дорого. Телефонний зв’язок, додає жінка, поганий. Та й магазину немає, його закрили в середині 90-х років.
До нас їздить машина, возить продукти: і хліб і продукти всякі лише вівторками. Раз в тиждень приїжджає машина.
Фельдшерський пункт у разі потреби є в сусідньому селі.
У нас у Горобівці є медсестра, ми телефонуємо їй. Тільки її треба привозити. Якщо є в нас транспорт, то ми її привозимо. А так якщо що, викликаємо швидку допомогу. Швидка приїжджає.
Із господарства у жінок сім курей, пасіка й до десяти соток городу. Раніше, розповідає пані Ганна, землі було в рази більше, однак продали її одному з фермерів, бо тієї, що залишилась, їм достатньо.
Через близькість до Білопілля, яке розташоване менш ніж за 10 кілометрів і періодично обстрілюється російськими військами, буває чують вибухи.
Були такі вибухи, що у дому вікна й шибки торохтіли. Отак було, в домі не всидиш. Оце зараз, начебто таких вибухів немає, а все одно чуємо. Кожен день і стріляють, і стріляють, і стріляють.
Неодноразово, додає донька, рідні пропонували Любові Андрійченко виїхати з малолюдного села.
Нас і в Німеччину забирали, але бабуся у нас не хоче. Навіть у Суми не хоче поїхати: до мене, до сестри. Її рідна хата – це все.. Каже: в рідному домі, нікуди не поїду. А на цю ж зиму вмовляємо поїхати, та як воно буде – хто зна.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
