Повернення додому після двох років у Німеччині – 17-річний сумчанин Нікіта Сема разом з родиною приїхав в Суми. Перебуваючи за кордоном, юнак розповідав німцям про українське життя під обстрілами, а також збирав кошти на безпілотники військовим. Чому вирішив повернутися саме зараз та чи бачить своє майбутнє у прикордонних Сумах – розповів кореспондентам Суспільного.
Нікіта, два роки за кордоном, вдалині від рідного міста - і ось, нарешті, ти тут. Які перші відчуття?
Кайф! Ще, можливо, не до кінця свідомий, тому що два роки в одному місті далеко від рідної місцини — і тут, зненацька, одразу в Сумах! Можливо, ще я не до кінця зрозумів, що відбулося. Але сонечко світить, пташки співають, я в Сумах, значить – живемо! Тут завжди така атмосфера, яка притаманна нашому місту. Відчувається, що тут все рідне, все своє. Це те, чого не можна було відчути в Гамбурзі: там всі не свої, більшість не своя, а тут всі свої.

Повернемось у той момент, у 2022-й рік, коли довелося виїхати. Після чого ви зрозуміли, що все, пора виїжджати?
Спочатку ми думали, що наше місто ми відвоюємо і все добре, а потім почались ці моменти, коли почав літати ворожий літак над Сумами і бомбити місто, жилі квартали, тоді вже ми вирішили що тяжко, страшно, але треба на якийсь час виїхати з міста, аби убезпечити себе і подивитися, як далі буде змінюватися ситуація.
Виїжджали "зеленим коридором"?
13 березня ми виїхали з міста Суми, таке "щасливе" число, як я тоді жартував. Тоді були якраз ці "зелені коридори", але сім'я вирішила не наражатися на небезпеку, тому що чули і бачили ті кадри, коли неодноразово обстрілювали живі коридори. Тому було прийняте рішення їхати куди очі бачать без всіляких відкритих офіційних коридорів.
Коли прийшло рішення їхати в Німеччину, воно мене трішки спантеличило. Тому що все життя прожити в Сумах – і тут тобі кажуть, що ми їдемо в Німеччину, в якийсь Гамбург… Не було розуміння, що буде далі, не було розуміння, що станеться з будинком, з речами. Було намагання спакувати все своє життя у валізу. Це було складно зробити, тому все, що не вмістилося в валізу, пішло в мою шафу з надією, що якщо, не дай боже, в будинок щось влучить, то шафа, можливо, прикриє.
Я пам'ятаю, як ми сідали і передивлялися перед дорогою телефони, аби не було занадто таких а-ля "русскій воєнний корабль…" і тому подібне, тому що, не дай боже, російський блокпост побачать це – не зрозуміло, що буде. Їхали з надією повернутися найближчим часом.
До речі, не зустрівся російський блокпост?
Ні, тільки українські. Нас яблучками пригощали хлопці. Тоді нам Бог допомагав виїхати через українські позиції. Ми 13 числа виїхали із Сум, вже ввечері ми були в Черкасах і сіли на евакуаційний потяг, наступного дня ми були у Львові, де, переночувавши одну ніч, ми сіли в автобус і поїхали в Гамбург.
Ти сказав, що довелося пакувати своє життя в валізу – що помістилося в валізу, окрім речей першої потреби? Щось було для душі?
Я спакував декілька своїх фотографій з дитинства, в мене була така маленька фотографія, на якій написано було "Суми 2021". Пакував фотографії, пакував якісь такі згадки, маленькі дрібнички, які могли б нагадувати мені про моє місто, про мій будинок, про мою країну.
Згадай перші дні-тижні у Німеччині.
Ніякої радості не було. Було розуміння, що, слава Богу, ми в безпеці, під мирним небом, але перші два тижні я просто сидів на ліжку і дивився у вікно.
Перший мій крок після того двотижневого ступору — я пішов на проукраїнський мітинг, який організовували в Гамбурзі. Там почав знайомитись з українською громадою. Тоді ж виникла у мене ідея: придумались перформанси про Україну.
Перший перформанс називався "Час іде". Задум був такий: ми нагадуємо німцям, що час іде, і в той час, коли вони просто йшли центральними вулицями свого міста, вони бачили, як стоять десяток людей у крові з надписом, скільки днів вже триває війна, скільки дітей загинуло, скільки мирних людей було вбито і так далі. Маленька згадка без жодних закликів, без нічого, але для усвідомлення німців, що воно зовсім поруч, що воно відбувається і що поки триває це все – кожного дня гинуть мирні люди і треба щось з цим робити.
Я зібрав тоді команду таких людей, яким також було нічого, певно, робити і в яких була мотивація робити такі активності, назвались ми пізніше Вільні d.ua, де відповідно абревіатура Deutschland – Німеччина, ua – Ukraine. Ось і почали ми робити такі акції. Декілька перформансів ми спільно придумали, які робили чотири рази на тиждень. Дощ, сонце, вітер – все, що завгодно, ми виходили і стояли.

Потім вже почали більш активно залучати скарбнички, щоб паралельно люди мали можливість допомогти Україні, щоб потім відправляли на фонди різні в тому числі і сумські. І вже пізніше, коли ми перейшли до більш масових подій, ми вже почали робити більш культурні події, аби по-іншому презентувати Україну, ніж просто люди в кривавих футболках, більш стильно, модерно і на заходах також збирались гарні суми пожертв від українців, від німців і тоді вже почали приходити думки і прохання в першу чергу з України, аби ми на місці закуповували дрони і передавали.
І ось два дрони — це особисто я моделював ці збори, зібрав на них, і ще декілька, наскільки мені відомо, просто були зібрані на наших заходах, на заходах наших команд. Чим могли – допомагали. Пізніше ці акції переросли вже в демонстрації багатотисячні: німці, українці збиралися, українські співачки співали, багато спікерів розповідали про Україну. Це також, я думаю, важливо. Я вірю, що не лише донатами, але ще й таким тиском публічним допомагали Україні всі ці два роки. Я розумів що я в цей момент допомагаю своїй країні і наближаю своє повернення до себе додому, власне що і сталося.

Що стало твоєю найголовнішою мотивацією повернутися?
Мені радили в Гамбурзі почекати принаймні трошки, здобути там освіту, а потім повернутися. Ну, по-перше, в мені зіграла, як би це сценічно не звучало, жага до Батьківщини. Я дійсно за цей час впізнав, про що казав Шевченко, про це життя на чужині. І в першу чергу мені просто хотілося повернутись додому, під це сонечко, а не під гамбурзький дощ. Ну і я бачу своє майбутнє тут. І розвиватися все ж таки в Україні, з усіма складнощами.
Наш "сусід" нікуди не подівся – чи готовий брати до рук зброю, якщо війна триватиме ще роки?
Перед виїздом з Гамбурга так збіглося, що німецьке телебачення захотіло показати, як ці шалені українці вже їдуть додому, під бомбардування. Тому найголовніше питання – було відчутно, що вони робили інтерв'ю тільки для цього питання: "А ти не боїшся іти воювати, а ти підеш убивати людей?". Якщо через якийсь проміжок часу це буде продовжуватися і держава скаже, що вона потребує мене, то я знаю точно, що тікати кудись, переховуватися я не буду. Я не знаю, скільки від мене буде толку там, але якщо треба – піду.
Я тоді сказав німецьким журналістам, що я дуже сподіваюсь, що ви, як німецьке суспільство, країна Німеччина і весь цивілізований світ зробите все для того, аби дати стільки зброї, щоб не прийшов той час, що і мені прийдеться брати зброю у руки.

Які твої плани на майбутнє?
Я в цьому році закінчую Сумську гімназію, 11 клас і сподіваюсь вступити до університету культури.
Але другою лінією проходить допомога Україні із залученням гамбурзької громади — тепер з залученням до цього сумської громади. В Гамбурзі залишилися друзі і команда. Ми зробили дуже багато класних подій, вони дійсно там поки що залишаються трішечки шокованими моїм рішенням і заздрять, бо також дуже сильно хочуть додому, тому, я думаю, у них є мотивація, аби допомагати своїй країні.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram