Андрій Букін відомий у Сумах як громадський діяч, учасник Студентської революції 2004 року, волонтер, учасник Російсько-української війни у складі батальйону Національної гвардії імені генерала Кульчицького. В останні перед повномасштабною війною роки працював директором клубу “Шанс” – організації, що опікується наркозалежними та ВІЛ-позитивними людьми. Після початку російського вторгнення Андрій, як учасник оперативного резерву першої черги і людина з бойовим досвідом, знову долучився до війська.
Чим нинішня війна відрізняється від попередньої, як прямо в окопах розробляють інновації для війни, які люди потрібні його розвідувальному підрозділу – про все це Андрій Букін розповів Суспільному.
"Ми почали перетягувати до нас сумчан"
– Як ви опинилися в радіо- та аеророзвідці?
– Я проходжу військову службу в бригаді наступу “Буревій”. У нас група технічних засобів розвідки і я, як і раніше, відповідаю за аеророзвідку в даному підрозділі. Намагаємося боротися з “русскім міром”, тільки трошки іншими засобами, ніж це було в місті Суми.
Війна – вона досить рутинна. Через те, що у нас не відбувається ротацій, ми не виїжджаємо, то це переходить в розряд життя, тільки з певним присмаком, певним забарвленням. Відповідно, люди, які оточують мене, вони вже давним-давно втягнулися в дану рутину і ми просто їздимо на роботу і виконуємо ті поставлені задачі, які на нас покладають.
Той, хто хоче проходити військову службу в Національній гвардії, для них завжди знайдеться місце: як і в розвідці, так і в піхоті, в артилерії – вакансій дуже багато. І бажаючі можуть долучитися до Гвардії наступу, до будь-якої із бригад.
Нам потрібні толкові люди: радіолюбителі, люди, які професійно займаються геймінгом. Відповідно, у нас досить цікава, в міру безпечна робота, з таким цікавим інтелектуальним присмаком. Тому ми постійно шукаємо толкових людей, які б могли доєднатися до нашої команди.
"FPV, які замінили нам постріли автоматні або кулеметні"
– А хто саме потрібен? З якими навичками люди?
– Радіолюбителі, люди, які паяють, майструють, люди, які літають на коптерах, технічно підковані люди, просто толкові люди, які дружать з комп’ютером – отакі от.
У нас трошки інша специфіка зброї. І, власне, якщо ми говоримо саме про мій напрямок, то це FPV, які замінили нам постріли автоматні або кулеметні. Які стали – ну, ще не стали, але в процесі становлення наряду з артилерією.
Дрони б’ють хірургічно точно, затрати на них в рази менші. Відповідно ми прагнемо, щоби даний напрямок, дані коптери вийшли на рівень з тими ж самими мінометами або гаубицями 155 калібру.
– На скільки російські РЕБи заважають застосуванню FPV-дронів?
– Відбувається інтелектуальна гонка що з нашого боку, що з їхнього боку. І величезний пласт інформації зараз відбувається саме на лінії зіткнення. Кожного тижня щось змінюється: радіочастоти, плати, перешкоди. Все, що відбувається на “великій землі” – в Сумах, Києві, Рівному, Тернополі, де зараз навчають в навчальних центрах – коли люди підготовлені, або які пройшли певні школи, приїжджають сюди, воно як правило вже все застаріле. Тому що тут відбувається інтелектуальна гонка тут і зараз.
Дуже багато бригад, у яких організовані на місцях лабораторії. Дуже велике ком’юніті тих людей, які займаються пайкою, перепрошивкою, новим обладнанням, навісами для квадрокоптерів, частотами для FPV. Відповідно це досить такий живий процес, в який залучені тисячі людей, які об’єднані мережею. Вони можуть ніколи не бачитися, але вони системно допомагають один одному вже досить великий час. І на будь-якому напрямку можна знайти одну-дві-три-чотири лабораторії, які допоможуть тобі перепаять, допаяти, підказати, антену там докрутить. Ну, і, відповідно, все інноваційне на 80% відбувається ось тут.
– А лабораторія на війні це взагалі що?
– Лабораторія на війні — це розумні дядьки, хлопці, які приїхали, мобілізувались колись, приїхали і почали працювати над створенням інновацій прямо тут в окопах.
90% того, що відбувається в сфері БПЛА от саме тактичної ланки – це все, майже все закривається волонтерами або фондами волонтерськими. Ми, так само як і раніше, працюємо на Мавіках, Аутелами 4Т (найбільш розповсюджені цивільні дрони. Т - означає тепловізійну камеру - прим. ред.). В цьому році, якщо порівнювати з минулим роком, набагато більше працюємо вночі. Відповідно, забезпечення все ми збираємо серед людей, благодійників по всій території України і далеко за межами України.
– Скільки живе Мавік на полі бою?
– Тут треба говорити про специфіку роботи конкретно взятого підрозділу. Якщо ми хочемо бути ефективними, от прямо ефективними: розвідувати, знаходити, літати десь там за лінію кілометрів на 8, умовно 10. 8-10 від ЛБЗ, то в середньому потреба підрозділу, який закриває два добових наряди, буде десь приблизно 15-20 дронів. Якщо ми говоримо, що підрозділ буде літати до лінії зіткнення і просто там дивитися на свої позиції, на позиції ворожі, проводячи таку спостережну розвідку, інколи коригуючи, але не ризикуючи пташкою – то в середньому такий підрозділ, який буде забезпечувати два добових наряди, буде втрачати до 5 коптерів на місяць.
"За цих неповних два роки сильно виросли в знаннях ми і сильно виросли в знаннях росіяни"
– Ви воювали в першу російсько-українську війну, пішли воювати в другу. І зараз уже більше, ніж півтора року пройшло цих бойових дій нових. Як змінилася війна за цей час?
– Кардинально. Війна взагалі – це такий прям гібрид, який підлаштовується і перетворюється кожен місяць. Кожен місяць, кожен напрямок, кожна нова територія – це зовсім інша війна, яку не можна порівнювати з тим, що було минулого року.
Харківський напрямок ми не можемо порівнювати з Херсонським. Або Донецький напрямок – ми не можемо ліс під Кремінною порівняти з Авдіївкою, тому що це зовсім різні стратегії, різні тактики, різні боєприпаси, різна філософія проведення розвідки.
За цих неповних два роки дуже сильно виросли в знаннях ми, дуже сильно виросли в знаннях росіяни. І вони так само досить швидко вчаться, от прям досить швидко. І ті проблеми, з якими вони стикаються, вони намагаються їх фіксить прямо на державному рівні. Якщо у них є потреба в FPV, значить уже три завода запустилися і вони прямо масово роблять FPV. Якщо у них є проблема з якоюсь сировиною, вони одразу знаходять їй замінник. І вони просто клепають його мільйонними партіями.
Якщо ми намагаємося берегти кожен свій інструмент, і якщо летить FPV, ми намагаємося, щоб воно максимально ефективно спрацювало, то там вони 100 штук зробили – один долетить точно.
Те саме у них і по людях. Якщо вони намагаються штурмувати якусь ділянку фронту і у них не виходить це зробити, відповідно вони не знаходять нічого іншого, як просто більше людей туди послати. І відповідно так звані м’ясні штурми відбуваються час від часу. Ми можемо там спостерігати зараз як м’ясні штурми відбуваються в районі Авдіївки. Коли вони намагаються зайти, у них не виходить і вони прям засипають позиції.
– Що для вас найважче на війні?
– Зараз буде зима, будуть важкі морози. Була осінь – були дощі. Нехватка ресурсу, можливо, важко. Те, що час від часу хлопці “сипляться” і треба проводить роботу відповідну для того, щоб їх підтримати бойовий дух. Я не знаю, що важче. Ми вдома керували великою організацією. І у нас були ті самі проблеми, які є й тут з людьми: люди звільнялись, хотіли йти, шукали якусь іншу роботу. Те саме відбувається й тут, тільки робота цікавіша.
"Ми будемо їх перемалювати до того часу, доки буде вистачати сил"
– Кого б ви хотіли бачити поруч із собою в підрозділі? Які це люди, які у них якості мають бути?
– Та це просто має бути вмотивована людина, яка хоче вбивати русскіх – от і всьо. Не вміє – научимо, закінчилася мотивація – додамо мотивації. Тут проблема в самому бажанні.
Ми зустрічали людей, які з однією ногою воюють і ефективні прямо капець! Я бачив людей майже сліпих – по мінус 7 на обидва ока. І вони сидять, паяють всяку штуку.
І питання ж тут в мотивації. Ти не можеш змусить людину робити те, що вона не хоче робить. Ми говоримо зараз не про піхотні підрозділи, не про ВСП або армєйщіну, ми говоримо про спеціальний підрозділ розвідки, який вмотивовано кожного дня виїжджає нищить русню. Змусити таких людей працювати неможливо. Вони або працюють, або роботи взагалі немає.
– Як і де закінчиться ця війна? Я не питаю, коли, але яким чином вона може закінчитися?
– Та все дуже просто: ми будемо їх перемалювати до того часу, доки буде вистачати сил. От і вся ця історія. Для мене вона досить проста. І те, що відбувається зараз в Україні – це були очевидні речі. І продовження всієї тієї історії незалежності, яка в нас була. І навіть там глибше. Відповідно, це війна за виживання. Якщо світова політика, лідери європейських держав заморозять цей конфлікт, то він все одно вскриється через 3-5-7-10 років. Там прийде новий Путін, який буде нас знищувати. Відповідно, наша війна – вона має закінчитися нашою перемогою. Ми маємо показати, що на даний напрямок вони мають боятися дивитися.
– Що для вас перемога? Як ви її уявляєте?
– Це теж великий, великий такий “філософський камінь”. Для мене перемога тоді, коли ми точно будемо жити в безпеці. Це не значить, що ми от дійшли до кордону Луганської області або забрали Крим – і всьо, це ми перемогли. А що буде, якщо ми дійдемо до кордону, а Суми будуть так само лупить снарядами кожен тиждень або кожен день. Це ж не є перемога. Де-факто чи де-юре ми перемогли, а де-факто – війна продовжується.
Як в будь-якій війні: ворог має бути розбитий, накладені репарації на нього. У них мають бути обмеження по військовому потенціалу, зменшення, демілітаризація.
Судити тих людей, які брали активну участь. У мене є мрія, щоби кожен офіцер, який був у відрядженні в Україні, поніс покарання. Будь-який артилерист росіянин, який був у відрядженні в Україні, він має нести відповідальність. Бо ці люди руйнували наші міста. І вони продовжують руйнувати їх. І вони вбивали людей, і вони робили це свідомо.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
