Родина із села Великий Самбір, що у Конотопському районі на Сумщині, навесні 2022 року втратила житло. Прямо навпроти будинку вибухнула російська техніка. Як нині відбудовуються, та що згадують про дні, коли село було під російською окупацією, мешканці Великого Самбора розповіли Суспільному.
Валентина Панібратець згадує про будинок, в якому до повномасштабної війни жила разом із чоловіком.
"Цей будинок числиться на мамі, 1/2 частина. Але ми його 15 років відбудовували, щоб тут жити повністю самим. Відкладали кошти, паркан профільний поставили. Хату красили, перекрили, хліви перекривали, все-все. Вийшли на пенсію… В один прекрасний момент - все", - розповідає жінка.
Вибухом була зруйнована хата, господарчі будівлі, погріб, колодязь.
"Одразу були поодинокі черги. Як хлопці кажуть – малокаліберні. Потім – крупнокаліберні. Потім – тиша. Потім ракетниці стали стрілять, від ракетниці загорівся хлів. Потім затихло хвилин на скількись, всі взбодрились, що припаси вже закінчилося. Потім – як вибухнуло! Гуркіт такий, трясонуло все - й стіни, й земля, й нас кинуло. Вийшли на вулицю – армагеддон. І дорога, і хати – пів вулиці не було", - згадує пані Валентина.
Стріляти російські військові почали не одразу. У перші дні вони поводилися спокійно.
"Ми могли і в хаті біля вікна стояти, і рахувати для наших хлопців. Потім вони стали розстрілювати електрощитові і газові розподілювачі. Ми вже виходили з хати і ховались за стіни, у погріб, коли серйозно було. І бабусь тягали у підвали. Потім вони стали зупинятися, коли отут яма створилася. Мої слова були в той вечір: або нам полегшає, або буде нам взагалі капець. І так і вийшло. Вони доїжджали, вже розмерзалося, вони грузли, глушили, і тоді стріляли", - згадує жінка.
Уламки ворожої техніки й досі іржавіють серед купи брухту. Тоді, згадує Валентина, дивом ніхто не загинув.
На місці зруйнованої оселі довелось зводити нову. Одна кімната і кухня. Лише на це вистачило грошей, говорить жінка.
"Хатку побудували – таке… врємяночка. Б/у плитка, друзі віддали, стелі невисокі, тому що по фінансах. Щоб вище робити, треба було ще кілька тисяч. Ми не можемо без землі, без городу. На старості, тим паче", - розповідає Валентина.
Вклали в новобудову, за словами Валентини, понад 100 тисяч гривень. Гроші, додає, закінчуються.
"Допомагали друзі. Громада допомагала – 50 тисяч дали. Будинок би утеплити з вулиці. Ось де дідівський спосіб – хату утеплюємо очеретом. Зимою різали очерет на ставку", - показує пані Валентина.
Навесні довелося відновлювати й город. Замість посічених уламками фруктових дерев висаджувати нові.
"Кожне деревце горіло. Там була температура така, а тут кора потріскалася", - додає жінка.
"Раніше ми жили і якось навіть не помічали, як ми добре живемо. Тепер ми дійсно бачимо, що жили ми дуже гарно. В нас все було, все своє", - говорить староста села Антоніна Грищенко.
На дорозі, де стався вибух, утворилася вирва. Пізніше проїжджу частину на цій ділянці полагодили, нині про вибух нагадує асфальтова латка.
Зараз жінка вимушена мешкати разом із братом та матір’ю у будинку неподалік. Його також пошкодило вибухом.
Цю історію Суспільне розповідало у квітні 2022 року. У дворі цієї оселі тоді побували російські солдати, за словами Валентини, подвір’я було розграбоване, а домашня худоба – перебита.
За рік, що минув, вдалося трохи підлагодити помешкання, ділиться Валентина, а в сараї знову живуть кролі.
А от душевний спокій, каже, відновити не вдалося. Прямо за будинком – баня. В ній довелося рятуватися від вибуху Валентині, її матері, і ще п’ятьом людям.
"Воно прилетіло, кілограм 15. Ми спочатку думали, це від вибуху нас так трясонуло, а потім вже, як дах стали до ума доводити, то знайшли чужорідний предмет, не наш", - розповідає жінка.
Раніше, згадує вона, всередині було затишно. Безлад, спричинений вибухом, ще не прибрали.
"Як бабахне! Там у бані скло таке невеличке, я навпроти сиділа, як дало сюди – я так на стінку й впала. Незчулася й кричу. Діти кричать. Всі повискакували. Хвірточку відкрива Рома й Вова, а сарай займається. моментально горить", - згадує мати Валентини, Ганна Горлач.
76-річна жінка бідкається, мовляв, недочуває, та й зір вже не той. Але події тих днів, каже, пам’ятає похвилинно.
"На другий день прийшли чоловік і два хлопці вікна закривати плівкою. Бо побиті ж. Зайшли в хату, запхнули ковдрами. Стеля побита, стіни зійшли, підлога побита – неможливо… Холодища! Тільки вікно перше забили плівкою – вже бахкають. Вони давай тікать туди, за пагорб. Побігли. А я ж не дойду! Я поки дойду, то й війна скінчиться. Я кажу – біжіть, спасайтеся, я буду отам у бані. А баня – побита, вікна нема. Я там як посиділа – добрі люди! І землю цілувала, і молилася – години дві таке було! І син як прибіг, мене звідти витягнув, я кажу – дайте горілки, я хочу вмерти!" - згадує жінка.
" Ми були як під гіпнозом. Як в трансі. Я через півтора місяця в місто приїхала після оцього всього, я як ходила, на людей дивилася, як якийсь інопланетянин. Якесь відчуття, що або я не така, або люди не такі. Зараз трохи відійшли, але, як кажуть, оголений нерв, як тільки ця тема", - говорить Валентина Панібратець.
Тепер жінка намагається заспокоїтися і сподівається, що відбудувати власне житло їй допоможуть небайдужі люди. Про свої ж плани на найближче майбутнє говорить так:
"Помагати тим, хто потребує. Не панікувати. Відбудовуватися і допомагати нашим ЗСУ, вірити у них. І чекати на перемогу!"
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
