8 років тому Анна Ярова з донькою, кішкою та невеликою валізою переїхала з Макіївки до Сум. Думали, що це ненадовго, та сталося інакше. Що лишили там і чому після 24 лютого 2022 року не поїхали з Сум, коли в нас були відкриті "гуманітарні коридори", – далі в матеріалі Юлії Ніколаєвої.
Усе, що було в Анни та Вікторії Ярових до 2014 року залишилося в минулому та хіба що в їхніх спогадах.
Анна Ярова розповідає: "Перші рік-два сумувала, бо багато було втрачено, багато було вкладено. Я, наприклад, власну справу там залишила. Я педагог за фахом. У мене там був свій розвиваючий центр і з приходом воєнних дій я вимушена була припинити свій бізнес. І ми поїхали спочатку на море, бо їхати не було куди. Були всі виїзди перекриті. Не було так, як зараз – "зелені" коридори, якісь там моменти, щоб влада підтримувала людей, щоб вони кудись там виїздили, бо хвилюються за своє життя. Було таке: приватні маршрутки їздили на Бердянськ, який нині окупований, і їздили на Ростов. Усе. У тебе є два варіанти".
Родина спочатку поїхала на море до Бердянська.
"Чому так довго? Чому не повертаємося додому? Півтора місяці. Якось дуже довго. Ми дуже часто їздили на море. Ми жили поруч із ним. Тому я не розуміла, чому ми не можемо поїхати додому, а потім ще колись повернутися", — згадує Вікторія.
Додому вони тоді таки повернулися, але ненадовго: "Дуже важко дитині пояснити. Сам не знаєш, що робити і як це пояснити. Ми поїхали спочатку додому. Ми вирішили, що люди ж сидять вдома, то скільки можна нам сидіти. Дуже багато зустріли техніки ворожої, яка рухалася до нас. І я зрозуміла, що ми перевдягнемося, змінимо речі і зранку поїдемо назад".
"Ми думали про те, що ми місяць-два пересидимо в Сумах, бо трішки вже засиділися в тому Бердянську, а в нас тут родичі. Трішки в них побудемо. Можливо, до осені, а як почнеться навчальний рік, дитині ж треба до школи. Так і залишилися… 20 серпня ми приїхали сюди і так і залишилися на вісім років", — говорить Анна.
Саме тут Анна і Вікторія відчули себе українками.
"Були люди, які казали, що ви там наробили, у мене там когось із рідних вбили. Це важко. Це чийсь біль. У нас свій біль, у них свій біль. Я ходила на мітинги проукраїнські, вони, справді, там були, у Донецьку. Але в той час їх розганяли. Не було такого, як кажуть, такі меседжі, як люди кажуть, ви там все кликали – ми тут не кликали. Ми теж там нікого не кликали", — розповідає жінка.
Анна розповідає: "Чому там, наприклад, була не така стійка позиція, як тут? Тому що на той час люди крутилися у своєму колесі. Тут був Майдан, звідси люди їздили, з Сум. Я спілкувалася з людьми багато. Із Сум люди їздили на Майдан, із Донецька ніхто нікуди не їздив. Люди ходили з роботи на роботу, тобто монотонне життя, десь приблизно таке імперське, скажімо так. Є в мене роботодавець. Він мені сказав проголосувати за Януковича, я пішов і за нього проголосував, бо я хочу працювати, бо мені годувати родину".
Тобто менталітет того регіону (Донеччини - ред.) полягає в тому, що люди не цікавляться. І таке враження, що я не можу вирішити – маленька людина. Тут насправді все по-іншому. Саме тут я відчула себе українкою, якщо чесно.
Після 24 лютого для родини Ярових питання переїзду не виникало: "Перші два дні особисто я ходила та спостерігала за людьми, за їхньою реакцією. Вони підтримували одне одного, казали, що все пройде. Я просто мовчки спостерігала. Перші два-три дні хотілося щось робити, кудись бігти. Але коли на Курській, на якій ми живемо, інкасаційна машина зупиняє БТР і дідусі з бабусями з палками біжать і кажуть: "Дайте мені його за шию потримати». Це вартує дуже багато".
"Я зателефонувала доньці й кажу, що ми лишаємося, а вона каже: "А чого ти так вирішила?". Я кажу, якщо люди дають супротив, то ми лишаємося. І якщо треба буде йти на танки, то ми всі на них підемо. Тому ми й лишилися. Бо я побачила зовсім іншу реакцію, згуртованість людей. Побачила, що люди не хочуть, щоб хтось прийшов до них додому і розказував, як їм жити", — пояснює пані Анна.
І якщо в перший переїзд рішення про переселення ухвалювала мама самотужки, то нині Вікторія – випускниця, і це питання дівчата обговорювали вдвох.
"Ніякої правильності зараз вибору немає, будь-яке рішення – це все правильно, як би хто зараз не зробив – усе буде правильно саме для тієї людини, яка обрала той шлях. Я з першого дня казала, що не хочу нікуди їхати. Я не зможу відпустити домівку, це вже все моє життя. Я мало що пам’ятаю з дитинства, як це все там було. Але з маминих розповідей у мене життя почалося саме в Сумах", — говорить Вікторія.
Про Донбас і 8 років Анна каже: "Я не з тих людей, що кричать, а Донбас, а "восемь лет"? Я не кричу про це, бо знаю, що моя мама там прожила до 2016 року і саме до 16-го року йшли активні бойові дії, після 16-го – це були якісь такі перестрілочки там, на обочині, один одному привітання надсилали, і я це знаю з достовірних джерел. Саме від тих людей, які зараз у соціальних мережах пишуть: "А Донбас, а восемь лет!".
За словами Вікторії, повітряні тривоги вносять корективи в її плани, та жити треба, бо життя одне: "Якась тривожність іноді буває. І думаєш, а якщо зараз? А потім думаю, якби я чекала так вісім років, то що б зі мною було?".
Родина Ярових вірить у ЗСУ і їхню перемогу.
Читайте також
- З Попасної на Сумщину: як облаштувалася родина, яка вимушена була тікати з власної домівки через війну.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
