Подружжя Мироненків разом із 89-річним батьком чоловіка залишилися єдиними мешканцями хутора Хоменкове на Кролевеччині. Нині навколо порожні хати та зарослі подвір'я. Родина самотужки тримає пасіку, корову та доглядає город. Як живуть останні мешканці хутора та чому не планують звідси виїжджати – у матеріалі Суспільного.
Зарослі подвір'я та порожні хати, яких не видно за бур'янами і деревами. Такий вигляд нині мають вулиці хутора Хоменково на Кролевеччині. Єдині мешканці тут – подружжя Мироненків. Останні жителі виїхали звідси понад 20 років тому, розповідає місцева жителька пані Катерина.
«Усі працювали в колгоспі бабусі в ланках, дідусі теж на полях. А потім старенькі стали, почали вмирати, а молодші діти повиїжджали у Кролевець жити. Старенькі, які залишалися, батьки, мами повмирали. Хатки так і залишилися. Хто забрав, перевіз, а в кого просто розпалася. Хатку треба підтримувати. Це не квартира, її треба топити», – говорить Катерина.
Юрій додає, у 90-х роках тут було 27 дворів і близько 100 мешканців.
«Село було таке чимале, було людей багато. І вони не унивали, завжди з піснями було. Там ставок у нас здоровий є, на ставку завжди було гамірно, пляж функціонував, як кажуть. І в яру в кожному дворі були корови. Ще малим я був 17 чи 18 корів пас. І за ці 30-40 років залишилося так, що вже нічого не лишилося», – каже чоловік.
Подружжя Мироненків переїхали з Кролевця до Хоменкового 15 років тому. Тут вони проживають разом із 89-річним батьком Юрія – паном Миколою.
«Мій свекор сказав: «Я нікуди звідси не поїду, із цієї красоти». Бо прожив тут понад 80 років. То ми приїхали його підтримати. Вийшли з чоловіком на пенсію і приїхали до дідуся. Тут у нас пасіка, корівка, господарство, свинки, курочки. Весело, красота кругом», – пояснює жінка.
Пан Микола говорить – попри вік продовжує самостійно доглядати за пасікою.
«Років 50 уже займаюся пасікою. І без неї я не можу, як кажуть, жити. Тому що, як тільки і на роботу ходив, так переживав, що завжди приходиш зразу з роботи і зразу на пасіку. Пасіка – це моя відрада така. А так само ж корову тримаємо, господарство все тримаємо. Халат одягну, маску від бджіл, щоб не кусали. Та я здоров'я не боюся, мене і по 10 штук кусало бувало, і я не відчував такого. Ну, а загалом ще поки здоровиться так, ну вже слабенько вже почуваю себе, не так»,– каже чоловік.
Окрім городу та домашнього господарства, Микола щодня доглядає і за коровою Бертою: «Кришу буряк, яблука збираю, кабачки ріжу. По троє відер зразу віддаю. Я з вечора наготую, готове виходжу і їй віддаю».
«Усе допомагає. Кабачки вибирає тут, ріже по відрах, налаштує – це ж потрібно дати по три відра зранку вдень та ввечері. Піде накосить трави ще, бо це літо таке, що спочатку мошка була, ми не випускали з сараю, бо вона ж одна в нас корівка на полі. А потім пішла оводня, і закусують її це ж усі, що є. То стоїть вона в сараї. Надо підстелити їй, повичищати у неї порядочок, щоб був. Це допомагає нам дідусь. Кріпенький він, умнічка. Трошки не дочуває, а так усе в нього зі здоров'ям добре», – пояснює Катерина.
«Лисиць багато, кібчики теж ворують. Не встигаємо курчат заводити й охороняти. Лисичка-сестричка і вночі приходить. Вікно: "Гав-гав». І вдень прибігає теж. Уже цього року більше десятка вкрала. Вони он у гарбузах, може, і зараз сидять. Часто йдеш кудись, а там зайченя сидить. Великий заєць вискочить і побіжить полем. Так що звірі тут є. Кози приходять пастися, інколи олені виходять. Рідко, але бувають. Ходив тут і лось, повз вікно пройшов, собаки гавкали, ми і не зрозуміли, тільки вже під ранок дізналися, бо слід залишився», – каже чоловік.
До найближчого міста звідси близько десяти кілометрів. Тож за продуктами, ліками та іншими необхідними речами подружжю доводиться їздити до Кролевця, додає Катерина.
«Хочеш, наприклад, до лікаря – хочеш чи не хочеш, а треба їхати. От сідаєш, виходиш в маршруточку одну, ну, слабо з маршрутками, одна сумська йде о 9:40. Об 11:40 назад вона йде. Часу мало. Нам оббігати все треба. Треба бігом до лікаря і назад на маршрутку.
Раз на п'ятницю ми своєю машиною з чоловіком возимо молочну продукцію продавати. Тоді купуємо хліб, ліки, що треба. Беремо хліб, батони, кладемо в морозильну камеру, щоб вистачило, як кажуть, до наступної п'ятниці. Коли син приїде привезе, що потрібно. Все-все в нас у запасі, без запасу ми й не живемо. Бо тут нікуди не підеш, ні до кого. Не позичиш».
Більшість овочів родина вирощує на власному городі.
«Помідорчики садимо тільки для себе, і того багато. Посилаємо в Чорноморськ синочку в допомогу, щоб домашнього попробували. А ось перчик, кавунчики. Тільки треба воду – дощика треба, а дощика немає. Колись у нас там була ціла площа кавунів, цілий баштан. Така краса була, що онука каже: «До вас, як в АТБ». Зайшла у город як в АТБ, дуже багато всього було. Ну, це ж теж кабачки. Кабачків для корови треба багато. А цей рік урожайний: і яблуні, і груші. Ну, просто гілки ламаються. Така красота», – каже жінка.
Попри відсутність сусідів, говорить Катерина, виїжджати не планують: «Скільки нас сусіди не звуть, ми не їдемо. Там уже живуть квартиранти».
«Якось воно вже звиклось. Тут ми, якщо можемо, поїхати у будь-яку хвилину, проїхати і в місто, і на річку якось відпочити. Такого немає, щоб розвіятися ніде було. Постійно десь щось робиться», – додає чоловік.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
