Село Стінка Сумського району живе без газу, магазину та медпункту. Населений пункт розташований за майже 20 кілометрів від російського кордону. Нині тут залишилося близько 70 жителів. До повномасштабного вторгнення мешкало майже вдвічі більше. Про це розповіла голова громади Зоя Нечипоренко. Чому, попри небезпеку та побутові труднощі, люди не залишають свої домівки – дізнавалося Суспільне.
Антоніні Гайдук 84 роки. Вона живе сама, щодня порається по господарству, доглядає город і відпочиває у затінку старої груші.
“Приходжу, сідаю під грушу, тут холодок. Сапачки погострю, щоб на город іти, то були гострі. Сапаю, допомагаю. Тут ще скраю і полуниця є”, – каже мешканка.
За словами жінки, самотньою себе не почуває – її часто навідують діти, онуки та правнуки. З господарства, каже, залишилися лише кіт Каспер та шестеро курей.
“Одні кури і оце – красота моя (ред. – показує на кота Каспера). Люди добрі навколо мене, природа. І взагалі, подобається мені. Дорога поруч, тільки здоров’я, оце ж бачите яке”, – зазначає селянка.
Життя у селі змінила війна, говорить жінка.
“Тоді ми жили і не боялись нічого. Весело було, а наразі війна, тільки й прислухаєшся де бахкає. Наразі все є, якби лиш гроші, а тоді ми жили тільки з свого господарства. А веселіше було”, – додає жінка.
Про зміни розповідає і місцева жителька Валентина Малюк. Разом з чоловіком вона займається фермерством. Каже: нині в селі лише їхня родина тримає корів.
“Сьогодні он побігла на буряки, прибігла, давай тепер сіно гребти. Тримали одну корову, це додали дві, одна пропала. Тепер є дві корови і свиня. А більше боїмося, бо ви ж бачите, що робиться в нас”, – говорить місцева жителька.
Від російського кордону Стінку відділяють близько 20 кілометрів. Війну тут не лише чують, а й бачать, додає пані Валентина.
“Звісно, дуже страшно, бо летить кожен день. Позавчора сиджу за двором, воно прилетіло навпроти сусідки, мабуть вдарило десь у нас за ставком”, – говорить селянка.
Попри небезпеку, покидати дім родина не планує, говорить фермерка.
“За що кудись їхати? Треба, щоб були з собою гроші. Немає грошей – нікуди їхати і чим перевезти господарство. Це, якщо цілком відмовитися від господарства. Я не знаю, за що жити, за пенсію три тисячі? Дуже велике спасибі тим, хто допомагає (ред. – благодійники, місцева влада). Вони нам дрова привезли. Дуже часто привозять і підгузники для старих людей. Продукти привозять”, – каже жінка.
Ольга Семеренко живе у Стінці понад 40 років. Додає: місцеві жителі часто збираються на кутку – тут чекають на хлібовозку, обговорюють новини та діляться останніми подіями.
“Як під'їжджає хлібовоз, всі ми тут. Спасибі Богу, що привозять хліб сюди – це вже добре. Привозять гуманітарку. Газу в нас взагалі не було й немає. Ми хотіли самі провести, ще до війни, але сказали, не можна”, – пояснює пані Ольга.
“Хотілося б, щоб нам допомогли з газом. Глибне – є, Сироватка – є, одні ми без газу. Провели нам років 7 тому газ, до Глибного довели, а нам тільки «гусаки» коло хати позабивали. Труби є ось під хатою, а газу немає. І добивалися, але ніхто нічого не добився”, – каже Валентина Малюк.
73 роки у Стінці прожила Ніна Татаренко. Жінка згадує часи, коли до райцентру можна було дістатися кількома видами транспорту.
“На роботу їздили і автобусом і поїздом. Гарно було нам до війни. А зараз оце таке нам зробили – ні доїхати ні дійти”, – додає селянка.
Місцевий житель Іван Татаренко пояснює, якщо потрібна медична допомога, жителі спочатку їдуть у сусіднє село, розташоване за 7 кілометрів.
“Сідаємо на автобус і їдемо у Сироватку до свого лікаря. Той дає направлення, на Суми тоді їдемо”, – пояснює чоловік.
До автобусної зупинки мешканці добираються пішки в сусіднє село. Наталія Лазаренко поспішає на маршрутку.
“Треба бігти на маршрутку аж до Железняка. Ніхто не хоче сюди приїхати, тут 2 хвилини. Лікарня в Сироватці, а машина з товарами приїжджає у вівторок, четвер і суботу”, – каже жінка.
“Ходить автобус на цілий день двічі – вранці і ввечері. Лікарня в Сироватці, магазин приїзний. Тут було людей хтозна скільки, а наразі, самі старенькі залишилися”, – говорить Леонід Коваленко.
Тетяна Боярко каже: про небезпеку тут нагадують не сигнали тривоги, а звуки вибухів і польоту російських безпілотників.
Біля свого двору косить траву Андрій Волчок. Розповідає: за роки війни село змінилося до невпізнанн: “Людей стало менше. Молоді немає. Одні старики залишились, у кожній хаті по одній-дві людини і все”.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
