У селі Володимирівка на Роменщині нині проживає близько сімдесяти людей, хоча ще два десятиліття тому було вдвічі більше, розповів голова Хмелівської громади Петро Панченко. В селі немає ні аптеки, ні амбулаторії — по медичну допомогу мешканці звертаються в сусідні населені пункти. А кілька місяців тому закрився й місцевий магазин. Проте жителі Володимирівки покидати свої домівки не планують. Чому так — дізнавалося Суспільне.
“Позаду великі колеса були дерев’яні з ободами, а спереду маленькі. Це я сам переробив. Пара коників була, їздив, а потім переобладнав на ресори і резовий хід, щоб м’якше”, — місцевий житель Анатолій Щербина показує бричку, яку змайстрував власноруч.
Каже, любов до коней має ще з дитинства, адже його батько був конюхом. Поруч із господарем — його конячка Гнідуля: “І дід старий, і їй вже 26 років”.
Попри поважний вік, Гнідуля й досі допомагає по господарству.
“Ну, трактор оре город, а конячкою копаю, бороную від бур’янів. Конячка є, кабанчик, курей десятка півтора. Отак господарюємо”, — пояснює чоловік.
Пану Анатолію 78 років. Розповідає, що все життя він прожив у Володимирівці.
“Раніше красиве було село. Були свята — і концерти, і проводи зими, і зустріч весни. І я брав участь у концертах по клубах. У Діброві ж виїжджали до клубу. Працювали, веселіше було. Зараз війна ще ця — настрій весь забрала”, — згадує селянин.
Попри майже 70-кілометрову відстань від російського кордону, війну мешканці села і чують, і бачать, каже пан Анатолій.
“Вчора ввечері, я хоч і недочуваю, а було три постріли. Літають. Сусіднє село Хрещатик днями, у бік Ведмежого дві хати, в яких не живуть, розбило. У нас тут, за Малими Рокитами і в Діброві, двічі вже падав (ред. — безпілотники РФ)”, — наголошує місцевий житель.
Пригадує, має понад 40 років трудового стажу: працював водієм і бригадиром. Та з часом, каже, село почало занепадати.
“Раніше, коли працювали, все воно рухалось до кращого. А далі почали села занепадати, роботи не стало, залишилися старики. Мало молоді. Дворів до сотні було, а наразі жилих 37-38 хат залишилося”, — пригадує чоловік.
Говорить, у селі немає лікарні, тож по медичну допомогу звертаються до сусідніх населених пунктів.
“Сімейний лікар у Хмелеві, то звертаємось. А тоді ж у Ромни. Немає магазинів. Оце вже чотири чи п'ять місяців не працює. Та воно ж людей небагато, виторгу немає. Приїжджає з Недригайлова машина тричі на тиждень, і сільповська в п’ятницю. Були б гроші”, — каже пан Анатолій.
Микола Турчин — працівник з благоустрою у селі. Нині разом із колегами ремонтує водогін.
“Наразі прорвало у нас трубу. Усуваємо неполадки”, — говорить чоловік.
Пан Микола мешкає у Володимирівці понад півстоліття. Каже, у селі є базові комунікації: “Провели ми й газ, і воду. Побудували дороги в нас по селу. Дуже гарно, під’їзди повсюди, в будь-яку точку можна доїхати”.
Колись тут вирувало життя — у клубі збиралися і молодь, і старші, ділиться пан Микола: “Молоді багато було. Збиралися часто в клубі і старі. Весело було”.
Каже, покидати рідне село не планує: “Я чотири роки працював у Ромнах. На автобусі по місту, міжміських маршрутах їздив, але хотілося мені повернутися до рідного села. Не можу я в місті — це моя рідна земля, на якій я виріс. Мої батьки поховані тут”.
За словами голови Хмелівської громади Петра Панченка, Володимирівка повільно змінюється, але не зникає. Додає, навіть під час війни у громаді намагаються підтримувати життя в кожному селі.
“Переважна більшість населених пунктів газифіковані, побудовані водогони. Підтримуємо. Хмелівська громада, як і всі нині, бореться. Допомагаємо ЗСУ, населенню, ВПО. Намагаємось підтримувати благоустрій на належному рівні. Надаємо послуги. ЦНАПи працюють, реєстратори по всіх старостинських округах працюють. Утримуємо п'ять пожежних команд та дві амбулаторії, ФАП. Вся структура працює. Живемо і боремось. Ми — українці. Вистоїмо і переможемо”, — каже голова.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
