У селі Костянтинів Недригайлівської громади на Сумщині залишилося сім дворів і 14 жителів. Колись тут було понад 200 господарств, працювали ферми, клуб і магазин, нині ж немає й автобусного сполучення. У цій місцевості подружжя Світлани та Валентина Торчицьких живе 42 роки. Разом із ними — син, невістка та онуки. Побут облаштовують самотужки й кажуть: тут вони знайшли себе, тут їхній дім та їхнє життя. Як виживають у майже спорожнілому селі, чого бояться під час війни й чому не хочуть їхати — розповіли Суспільному.
"Якби оце повернулося життя назад, я знову в селі жив би, не в місті. Для мене село — це все, це життя, це природа", — говорить Валентин Торчицький. 66-річний чоловік живе у Костянтинові від народження. За фахом — інженер.
Чоловік показує господарство і техніку, яку придбав для роботи. Каже, навіть у щоденній праці знаходить натхнення: "Он, бачили сосни? Сміттєзвалище було, ми руками розгортали, сапували роками. Невістка вагітна була і теж сапувала. І тепер все чисто, гарно, приємно. Деревце посадив, і ти відчуваєш, що ти — людина".
У господарстві родини — корови, телята, свині та птиця. Молоко здають заготівельникам, однак прибутки, каже господар, зменшуються: "Все зросло в ціні — солярка, бензин, електрика. Молоко опустилося. По десять гривень приймали, тепер по дев'ять, а на літо ще, може, менше".
Дружина Світлана ділиться: більшу частину життя присвятила господарству: "Тримаємо п'ять корів, п'ять телиць, десяток свиней, кури. Весь час вдома, можна сказати, 11 років тільки я працювала, все в оцьому домашньому господарстві. Бухгалтером працювала у Курманівському господарстві. Тоді на пошті оператором, а останні шість років я працювала завклубу".
Чоловік додає: доводиться економити й покладатися переважно на власні ресурси: "Міндобрива я майже не застосовую, є навоз. Міндобривом піддобрюю озимину, щоб вона набрала сили. Своє все, щоб зерна не купувати, бо тоді виходить, як кажуть: «Кінчай, батьку, торгувати, бо вже решту нічим дати». А своє, воно хоч і не дуже прибуткове, але своє".
Жінка згадує, що кілька десятиліть тому в селі було 247 дворів, нині люди залишаються у семи: "Був клуб, медпункт, магазин, своя тракторна бригада. Була кузня, вівчарник, ферми, гусятник, теслярня, вісова, тік ще свій був — усе було".
За словами Валентина, колись село було людним і розвиненим. Нині занедбані території доводиться доглядати самотужки: "Тут до війни було два колгоспи, п'ять рільничих бригад. Скільки ферм, скільки всього… Тепер нуль. Хащі оце руками оцими, бачите? Кошу трактором, хлопець отією диркалкою, підтримуємо оце лад. А так хто знає, чи ви сюди б доїхали, чи ні".
Кілька поколінь родини живуть разом: поруч проживають син, невістка і троє онуків. Ще один син із сім’єю мешкають у селі неподалік. Медикаменти та їжу привозять із міста, каже господар, та більшість продуктів власного виробництва.
Попри труднощі, подружжя продовжує господарювати. Мають власний ставок і альтанку для відпочинку. У будинку є необхідні зручності, газом не користуються через його високу вартість.
"Каналізація, унітаз, ванна. Якщо трудитися, то все є. І газ я провів. Люди не захотіли, а я провів, в одного мене тепер газ", — розповідає Валентин.
Село, де мешкає родина, розташоване приблизно за 100 кілометрів від кордону з Росією. Втім, каже чоловік, і тут місцеві жителі відчувають небезпеку через повітряні атаки: "Стоїмо біля сосни, прогулюємось — коли летять «шахеди». Ось 500 метрів, як шуронув, то малий отак весь трусився. Жінка бігає по двору плаче, боїться. Кажу: «Як боїшся — в погріб», «шахед» не розбирається. Вузол з документами, все необхідне дітям, на випадок, якщо буде таке, що зовсім, то спустимося в погріб посидимо пів години".
"Здоров’я немає, а так все є вже. Одне — якби мир був, щоб лягати і не боятися. Щоб не боятися за дітей і за онуків", — ділиться жінка.
Нині до села не ходять автобуси, немає магазину, лікарні, школи чи аптеки — найближчі за півтора кілометра, розповідає спеціалістка відділу соціального захисту Кулешівського старостинського округу Тетяна Стецюра: "Село було дуже гарне, мальовниче. Населення було багатенько, але нині в селі проживає 14 людей. Сполучення немає, люди їздять на своєму транспорті і в школу дітей возять в інше село. Дорогу в нас попідсипали, полагодили того року. Люди виживають, як можуть".
Попри ізольованість, каже пан Валентин, виїжджати родина не планує, адже тут їхній дім, а якщо працювати — можна мати все необхідне.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
