Процес переходу релігійних громад Сумщини з Української православної церкви Московського патріархату до Православної церкви України в області триває. У східних регіонах це відбувається дещо повільніше. Що гальмує цей процес, чи змінилася ситуація цього року та яку допомогу Православна церква України надає захисникам і внутрішньо переміщеним особам. Про це і не тільки в ефірі Українського радіо Суми розповів владика Мефодій, керуючий Сумською єпархією Православної церкви.
— Як триває цей процес переходу з УПЦ РПЦ Московського патріархату у Православну церкву України?
— Процес іде. Переходять постійно храми. Захід України, за винятком там Закарпаття, повільніше йде. А так Івано-Франківщина, Львівщина, практично вони вже. Тернопільщина, Рівненщина, ці області і Хмельниччина практично вже перейшли. На Київщині дуже гарно іде, на Черкащині, Дніпровщина переходить. Ну не так, як ми могли би сказати, що в один раз перейдуть, повільніше трошки йде схід України, на Сумщині десь перейшло 70 чи більше громад. І ще охочих таких, щоб перейти, там десятки є. Ну, хотілось, щоб одночасно цей процес відбувся. Чому? Тому що наша церква сьогодні є визнана церква православна. Ще до війни Міністерство юстиції визначило, що вони є афілійованими членами Російської православної церкви. Тому це не годиться сьогодні. І люди весь час звертаються: "Чому не перейшли, собори не перейшли?". Над цим працюємо і з владою. Ми хочемо, щоб це був мирний перехід. Сьогодні немає ніяких суперечок між людьми, і люди вже розуміють фактично, що політики в церкві не повинно бути. Церква повинна займатися святими ділами, Святим Письмом, роз'яснювати, вчити людей, як жити достойно, правдиво, правильно, щоби своїми добрими вчинками заслужити вічне життя і Царство Небесне.
— А як ви думаєте: що гальмує цей процес? Чому так повільно все це відбувається? Особливо мене Сумщина цікавить.
— Гальмує цей процес війна. Пріоритетом стали інші проблеми. І я навіть не знаю, багато парафій, як сьогодні виживає їхніх. Бо, ви розумієте, розбиті селища, розбиті храми. Коли летить авіабомба крилата сьогодні, чи летять дрони, вони не розбирають, чий це храм. Вона летить і падає. От Костянтинівка Донецької області лише, пригадуєте, десь три тижні, чотири тому, як дрон прилетів, і там люди були і так далі, розумієте. Тому повинні би священники давно визначитися, якщо вони дійсно священнослужителі і хочуть нести Слово Боже.
Вселенський Патріарх Варфоломій заявив, що Російську православну церкву сьогоднішнього дня потрібно по-новому воцерковить. Бо якщо церква закликає, оголошує священник священну війну проти православного народу, який породив і передав віру їм. Це нонсенс у православному світі. Сьогодні навпаки, на 1700-ліття Першого Нікейського собору папа Лев XIV провів зустріч із Вселенським Патріархом і обговорив питання, що не можна християнам ділити Бога, не можна сперечатися, бо до 1054 року разом були. Тому потрібно об'єднуватись християнам і думати про спасіння людини, про спасіння світу, про збереження світу для людини, а не шукати суперечки між собою. Світ далеко вже пішов вперед. Друзі, це ж не 13 століття.
— Цього року більше було переходів, ніж з початку війни? Як ви можете схарактеризувати?
— Не з початку війни, а з початку, коли наша церква отримала Томос, то тоді дуже швидко прийшли громади. Зараз цей процес, у зв'язку з війною, сповільнився, але він іде. Він іде, бо це зрозуміло, це питання часу просто.
— А скільки загалом на Сумщині громад Православної церкви України?
— Православна церква України — десь близько 350 громад маємо сьогодні, а московських — 400 громад.
— Як наші військові капелани і взагалі священники Сумської єпархії ПЦУ опікуються воїнами Збройних Сил України?
— О, це важливе питання. З першого дня війни у нас громади діють, ради громад, члени громад, розумієте, от люди стали допомагати територіальній обороні. З перших днів хлопці почали думати про це, що робити, побігли в церкву і кажуть: "Потрібні будуть, можливо, медикаменти". Купують медикаменти, здають у церкву, продукти несуть, одяг несуть. Ви знаєте, завалили собор Воскресенський. Чесно вам кажу, я не думав, наскільки висока самоорганізація наших людей.
Це переросло в те, що наші священники разом стояли на барикадах з людьми, щоби молитися за них, бо дуже тяжкий час для народу. Вони не знали, як буде далі. Коли вже процес пішов у виражену форму державної допомоги, священники наші записались у капелани і перебували разом з військами з того часу. Згодом Міністерство оборони офіційно ввело посаду капеланів. Вони мусили мати вищу освіту духовну, мусили мати відповідний військовий вишкіл, бо це офіцерське звання — капелан сьогодні. І вони стали офіцерами. Сьогодні в нас десь до 40 священників зайняті у цій службі. Це і медичні капелани, і військові капелани, медичні капелани, пенітенціарна служба і так далі. І при тому — найкращі хлопці.
У мене один священнослужитель, він перейшов з Московського патріархату, афганець, отець Василь Бринчак, митрофорний протоієрей, з перших днів пішов, став капеланом, бо каже: "Я маю досвід військовий. Я можу хлопцям — там же в армію прийшла молодь, добровольці — підказати, навчити".
— Окрім підтримки Збройних Сил України, воїнів ЗСУ, є також підтримка внутрішньо переміщених осіб. Як вона відбувається?
— Коли важкий час був і багато людей прибувало, ми тоді організували, наприклад, наша церква і так інші церкви, організували не тільки роздачу продуктів. Ми брали тоді із-за кордону продукти і роздавали, звітували за це, за кожний розданий пакетик для переміщених осіб.
Ми організували гаряче харчування. Спочатку на 10 людей розрахували — прийшло 20, ми на 20 — прийшло 40, ми на 40 — прийшло 80. Ви розумієте? І ми побачили, яка в цьому потреба, що ми ж неготові, бо в нас в соборі там немає місця. Потім перейшли все-таки на роздачу продуктами. І там вже булочки, хлібець, крупи якісь, а людина вже де живе, вона собі приготує, коли їй треба і що їй треба.
— І я не можу оминути тему евакуації із прикордонних громад. Я знаю, що священнослужителі Православної церкви України також залучені до цього.
— Наші священники перебували на парафіях до останнього. А коли вже крайність була, значить допомагали виїхати тим немічним людям, які там залишалися.
Я хотів би такий приклад навести: благочинний Охтирського округу і куратор Великої Писарівщини, Великописарівського району отець Миколай Цюркало, в нього троє маляток. І він каже: "Я не лишу людей, я не поїду". Упала бомба на храм, знищило два храми. Третій пошкоджений. "Я не лишу людей, я не лишу дім свій також". За день ми його перевели звідти вже в наказовому порядку, бо вже люди евакуйовані. І в його дім влучила бомба. Те саме в Краснопіллі: два храми у нас розбиті — Святоуспенський і Святопокровський, і священник також з діточками не міг полишити людей, то знесло дах. А священник в селі Миколаївка, я зараз переживаю за нього, бо він каже: "Владико, я не поїду, я не можу людей лишити. Як я поїду, тут ще залишаються люди в Миколаївці".
— Загалом багато храмів зруйновано Православної церкви України?
— Близько 20, тільки нашої церкви, не кажу про Московський патріархат. Перемістили ми священників, де могли, розмістили, десь допомогли, щоб вони там служили, до якихось храмів закріпили. Але, ну, така доля священника. Мусимо триматися.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
