Військовослужбовець із Роменщини Максим Ковбаса приєднався до війська на початку повномасштабної війни. Обороняв країну, зокрема, на Херсонському, Запорізькому та Донецькому напрямках. 2 липня 2024 року під час виконання бойового завдання Максим Ковбаса загинув. Його історію Суспільному розповіла сестра Вероніка Кондратенко.
"Привезли його 10 липня, це якраз був мій день народження. Він приїхав до мене на день народження. Востаннє", — розповідає про свого загиблого брата-військовослужбовця Вероніка Кондратенко. Жінка говорить: Максим Ковбаса загинув 2 липня 2024 року на Донеччині.
"2 липня о 8 годині вечора Максюхи не стало. Скажемо так, аби він був трохи вищий, він би зміг вистрибнути з окопу, перестрибнути в інший, і, може, це йому врятувало б життя, але, на жаль, так не сталося. Через ворожий дрон, він підлетів до нього і впав. Максюхі було 24 роки", — розповіла Вероніка Кондратенко.
Загибель Максима — велике горе для усієї їхньої родини, ділиться Вероніка.
"Для мами, для тата. Він був у нього єдиний син, як і в мами. У мами залишилася, я — донька, але такого говірливого, гомінкого брата, сина, на жаль, не стало. Для бабусі це теж був великий удар. Це наше сонечко, наша зірочка, ми його дуже любимо", — ділиться жінка.
На захист країни її брат став з початком повномасштабної війни, ділиться Вероніка. Додає: спочатку про його рішення вона не знала.
"Він воював на Херсонському напрямку, але, знов-таки, я це дізналася через рік, бо він, знов-таки, нічого не казав. Після цього уже його відправили на Запоріжжя, про це я вже знала, що він там є, що він там базується. Після Запоріжжя його знов відправили в Вінницю, де він перебував. І було у нього бажання в ГУР так званий. Але його перевели на інше направлення, і це був Донецький напрямок, так він потрапив до 110 бригади розвідки і потрапив на Донецький напрямок", — розповіла Вероніка.
Час від часу з братом вдавалося поспілкуватись телефоном, каже Вероніка. Востаннє — напередодні загибелі Максима.
"Якось перед цим, коли він довго не виходив на зв’язок, завжди на душі було дуже важко, а цього разу якось серце нічого не підказало. Минуло 3 дні, я почала дзвонити на той номер, але ніхто не відповідав. І під вечір вже мені перетелефонували, кажуть: «Максюхи з нами немає більше». А далі все, як в тумані. Майже нічого не пам’ятаю. Хотілося думати, що це розіграш", — згадує Вероніка.
Максим неначе відчував, що загине, згадує жінка:
"Ми з ним проходили повз Алею Слави у нас в місті. Йшла старша дочка, менша була у візочку, він її віз, і він такий жартівник, звісно. Він любив чорний гумор. Каже: «Вероніко, забронюй мені тут місце». Кажу: «Максиме, ти що, взагалі ненормальний? Що ти мелеш?». «Ні, — каже, — ну а що?». Каже: «Раптом не буде з ким дівчат залишити, приведеш сюди — і хай гуляють. Будуть питати, де дівчата, скажеш, що Максим за ними наглядає». Тільки зараз, згадуючи це, я розумію, що це було на тому місці, де стоїть зараз його стела".
За словами Вероніки, її брат довгий час мріяв завести собаку:
"На свій день народження, на 24 роки, десь через пів місяця після цього він купив собі песика, американського стафа, назвав його Бамбас. Він дуже сильно хотів собі песика, дуже. Як Максюха загинув, Бамбас захворів. Хлопці їздили до ветеренара, йому поставили катетер в лапку, його щодня возили на крапельниці, його відпоювали купою ліків різних. Але його вони врятували. Вони привезли його, вже коли Максюху ховали. Песик зараз живе з мамою та з татом".
А ще Максим дуже любив своїх племінниць і завжди приділяв їм час, згадує жінка:
"У нього в кімнаті прапор, який зараз у нас вдома лежить, а на ньому малюнки. Старша дочка йому малювала, Маринка. Він завжди чекав, каже: «Мені Маринка повинна намалювати малюнок»".
Вероніка каже: вдячна військовослужбовцям, які змогли повернути тіло Максима додому:
"Я по життю буду вдячна хлопцям за те, що вони його нам повернули. За те, що ми могли з ним попрощатися. За те, що ми його побачили. Поспілкувалися, а не так, як більшість сімей, чекають і живуть в непізнанні. Вони не знають, жива їхня дитина чи ні. Чи взагалі буде що повернути".
Також, додає жінка, відчуває підтримку й друзів Максима — без них, каже, пережити втрату було б набагато важче.
Авторка — Катерина Войтенко.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
