Володимир Пістун зі Степанівської громади долучився до війська у 2023 році. Чоловік служив у військовій частині 3018 Національної Гвардії України, був зенітником. До повномасштабного вторгнення Володимир працював комбайнером, любив проводити час з родиною та захоплювався рибалкою – розповідає його дружина Катерина. І додає: вони разом планували зустріти старість, та не судилося.
У липні 2025 року, під час виконання бойового завдання на Донеччині, Володимир загинув. Спогадами про нього Катерина поділилася Суспільним та закликає долучитися до збору голосів на присвоєння її чоловіку звання Героя України.
“Доброго дня. Мене звати Катя і я втратила свою кохану людину на війні”, – так свою історію розпочинає Катерина Пістун. У липні цього року на війні загинув її чоловік Володимир. Разом вони прожили 11 років.
“Він був хоробрим, добрим, надійним, доброзичливим. Він кожного міг підтримати не тільки добрим словом, а й ділом. Він був такий, із гумором”, – говорить жінка.
На момент початку повномасштабного вторгнення родина Пістунів проживала у селі Підліснівка на Сумщині. Катерина пригадує, із перших днів її чоловік долучився до місцевої територіальної оборони. У мирному житті Володимир був комбайнером, працював на сільгосппідприємці й у перший рік повномасштабного вторгнення.
“Він не боявся. Я кожен день за нього переживала. І по сьогодні переживала б. Він займався сільським господарством, вирощував у себе вдома й озимину, і жито, і ячмінь, кукурудзу, сою, соняшник”, – говорить жінка.
Згодом чоловік пройшов медкомісію і пішов на фронт.
“У 3018 – це частина у Гостомелі, Нацгвардія. Він був зенітником. Спершу він був механіком. І основна частина у нього була на зенітній установці. Він дуже свою зенітку любив”, – пригадує Катерина.
“Хлопці казали, що він хороша людина, міг прийти на поміч, конфліктів з ним ніколи не було”, – говорить жінка.
Говорить, чоловік дуже її підтримував.
"Я така, як вогник, хоп, загорілася, не обдумавши все, як танком пру. А він каже: "Катя, ну кому ти хочеш довести? У них своє". Своє в голові, ти нікому нічого не докажеш. А свої нерви ти переведеш. От не хватає цієї підтримки. От якщо ти один, добре, а коли двоє, то це дуже добре”, – каже Катерина.
Пригадує, любили з чоловіком дивитися серіали, прогулянки на природі. А ще – Володимир Захоплювався риболовлею: “Він купив надувний матрац, щоб ми там поїхали, може, палаткою кудись на природу”.
“Інколи, коли я хотіла запитати у нього, як він себе почуває. Він каже: "Мені потрібна реабілітація". Він себе почував чужим, коли повертався із тих бліндажів. Відлюдкуватий. Думав, що на нього всі дивляться. Це декілька днів, поки він звикав, як можна так сказати. Розказував за хлопців, за своїх побратимів, розказував, що там роблять, ще каже: "Я захищаю вас. Я не хочу, щоб вони сюди зайшли і зробили те, що я бачив". Я дуже переживала за нього. Мені було страшно. Я боялася залишитися сама з дитиною. Бо я його дуже любила і люблю”.
29 липня у день народження доньки Володимир зателефонував привітати.
“Сказав, щоб вона слухала мене. Він такий був веселий, життєрадісний. От у голосі в нього як тремтіння було. Я його одразу відчула. У нього повинна була бути відпустка повноцінна, можливо, реабілітація якась, але він заступив знову на позицію. Через те, що не вистачало людей”, – пригадує Катерина.
“30 липня мене теліпає, трусе, якось так колоте, дивлюся – а нема повідомлення. Я пишу йому: “У тебе все добре?”. Мовчання, нічого. Я не знаю, і дзвонила, і писала. Мені головне, щоб він подзвонив, щоб він сказав, щоб я могла побалакати, щоб я могла виплакатися йому. Я б готова терпіти і чекати його цілу вічність. Тільки, щоб він був живий”
Того ж дня Катерині зателефонував командир і сказав, що Володимир загинув.
“На Покровському напрямку в селі Неканорівка. Получив поранення в ноги. І стік кров'ю. Він не міг навіть поворухнутися. Він каже: "Я не відчуваю ніг". І що він останнє побратиму сказав: "У мене темніє в очах". Я не повірила і я не знала, куди мені бігти, що казати, кому телефонувати. Дитина вибігла з кімнати і каже: "Мама, що сталося? Що з татом? Його що, вбило?" А потім питає, ввечері підходить, біля мене сидить сестра, вона каже: "Мама, а скажи чесно, Бог є на світі?" А я кажу: "Так, доця, є". Вона каже: "Якщо ж є, то хай поверне нашого тата додому", – пригадує жінка.
“Було скільки планів, мрій. Ми хотіли жити як нормальні люди, як нормальні сім'ї. У мене в самої батька не було. Я хотіла, щоб мою доньку він повів під вінець. Ну, напевне кожна мати хоче цього”.
Катерина каже: не хоче, щоб донька забувала тата.
“Він її дуже любив. Він її балував. Вона у нього одна, одна єдина, і я не хочу, щоб вона забула про нього. Я не дам забути. Я буду завжди казати, який він був. Я хочу залишити відео всі, фотокартки його і показувати… Нагороди його їй віддати. Усе те, що зв'язано з ним, я хочу їй залишити. Щоб вона своїм дітям розказувала. У нас були мрії, щоб ми старість удвох зустріли. Кароліна виросте, приїде зі своїми дітьми, а ми будемо сидіти у садочку з ним, чи каву пити, чи чай і дивитися на своїх онуків. А тепер якось так”, – ділиться жінка.
Додає, у чоловіка була мрія відкрити шиномонтаж: “Він каже: "Якщо закінчиться ця війна, я хочу жити по-іншому". Я відкрию собі шиномонтажку і буду працювати”.
“Перші дні взагалі я не могла спати. Через те, що я постійно думала, як він умирав. Чи швидкою смертю, чи ще він там мучився, чи що він там думав. Але я знаю одне: він думав, що він приїде додому”
Нині дружина збирає підписи у петиції для надання звання Героя України.
“Вона просувається. Я працюю в Telegram-каналі, розповсюджую у Facebook, монтую відео у TikTok, прошу допомоги від блогерів. Я не хочу, щоб про нього забули. Друзі, рідні, батьки – ми не забудемо, але я хочу, щоб залишився якийсь слід після нього, щоб був такий-то Пістун Володимир, що він захищав Україну, український народ. І це моя остання місія подякувати йому за життя, за наше спільне життя. Я просто за ним дуже скучила. Мені його не вистачає. Я розумію біль тих людей, які втратили своїх рідних. Я звертаюся до людей, щоб вони не були байдужі, щоб ми робили добро і підписували одне одному ці петиції, збирали, щоб вони просувалися, щоб про наших героїв не забували”, – каже жінка.
Катерина ділиться своїми мріями: “Напевно, щоб зібрати оці голоси, щоб про нього не забули, щоб уже нарешті був мир. Були мрії поїхати в Карпати. Ми хотіли, я хотіла разом із сім'єю поїхати, на море поїхати. Я б хотіла, щоб він її навчив плавати, щоб він її навчив на велику їздити. Він купив їй жилетку і рукава. І такий надувний круг”.
"Якби мені сказали віддати все, я б це зробила Якщо б він зайшов зараз додому, обійняв мене, малу, я б усе віддала. Тільки щоб почути, обійняти, поцілувати”.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
