"Барон" народився у Дагестані, виріс у Запорізькій області. Брав участь у першій російсько-чеченській війні на боці прихильників незалежності Чеченської Республіки Ічкерія. Після участі в Революції Гідності з 2014 року воював на Донбасі, а нині служить у складі 158-ї окремої механізованої бригади на Сумщині.
Військовий інструктор в ефірі Українського радіо розповів про свій бойовий досвід та про те, як відбуваються штурми.
Російсько-чеченську війну "Барон" згадувати не хоче. Говорить, це більше негативні спогади, ніж позитивні. Дехто з чеченців нині воює добровольцями на боці України — батальйон ім. Шейха Мансура, який очолює Муслім Чеберлоєвський. Військовий зустрічався з ним у Борисполі у 2012 році.
"Барон" був одним з учасників формування перших добровольчих батальйонів, які з Майдану пішли на Донбас навесні 2014 року. Разом з іншими бійцями склав ядро "Айдару".
- Як отримали такий позивний?
- У 2014-му, коли прибув до Щастя з Майдану. Там воїни давали позивні своїм побратимам, мене назвали "Бароном".
- Коли розпочалася повномасштабна війна, де ви були?
- У місті Щастя під Луганськом.
- Як, за вашими спостереженнями, тоді сприймало вас місцеве населення? Як захисників?
- Ні. Не як захисників, як "укропів". Вони так і називали нас. "Чого приїхали? Там наші діти приїдуть, нам буде краще".
- Ваші бойові побратими з тих часів досі з вами?
- Ні, з 2022 року майже 70% немає. Один-двоє зараз на службі, і все, а більшості немає вже.
- Коли розпочалася повномасштабна війна, щось змінилося для вас, адже ви воювали і раніше?
- Вони під Києвом вже були — оце змінилось. Я стояв на захисті Києва у Баришевському районі.
- Ви маєте досвід проведення і планування штурмів. Як це відбувається?
- Штурм – ціла наука. Як дитяча гра в пісочницю: фігурки, солдати. Це все розробляється, показується, доводиться до командира, командир — до особового складу: де, хто у цій пісочниці при штурмі має перебувати, щоб свої не "задвохсотили". Кожен має своє місце.
- Є якісь знаки, які подають одне одному, що це свій?
- І мітки, і знаки, і точки, і кулеметні, і танкові, все це на жестах й міміці. Бо голосового повідомлення там не почуєш через шум, стрілянину. Бути на своєму місці і виконувати команди — все. Кожен на своєму місці. Це 100% збереження життя.
Коли 24/7, то немає про що говорити, тільки жестами — все. Десь щось від когось чуєш, і у всіх як один організм — скільки б не було людей, всі виконують те, що в голові у кожного, без слів.
- А як підтримати бойовий дух? Це ж страшно.
-Ні, як це страшно, якщо є мотивація. Навіщо ти сюди прийшов: за папірцем чи за нагородою, або захищати своїх рідних? Треба пам'ятати, що прийшли не загинути, а мають повернутися.
- Де протягом останніх років повномасштабного вторгнення воювали?
- Луганськ, Донецьк, Запоріжжя, тепер Сумщина. Потрапив у 158-му бригаду з рекрутингової компанії. Дуже слізно просився, бо мені вже по віку казали: "Іди, діду, відпочивай". Зараз навчаю. Підіймаю дух бойовий. У кого є негатив, робимо так, щоб це було на нашу користь. Навіть негатив можна перетворити на позитив.
- А як часто воїну взагалі доводиться брати участь у штурмах?
- Це від напрямку залежить. Десь — щодня, десь — щотижня, десь — інколи доводиться.
Якщо є окоп — займаємо і облаштовуємо вже під себе. Якщо немає — закріпляємося де завгодно: в підвалах, в будівлях. Закріпляємось на точці. Це наша вже точка локації. До підходу піхоти, артилерії, тих, хто йде за нами. А далі — ми йдемо далі.
- Бійці тренуються у перервах між штурмами?
- Ні. Мало того — не можеш заснути, бо не бабахає. Оце найгірше. Бо таке відчуття, що щось роблять, крадуться. А як тільки починається "бах-бах", 20-40 хвилин — все, висипаюсь. Поки адреналіну вистачає.
Відпочиваємо на ходу. Береш більше, кидаєш далі, поки летить — відпочиваєш. Не їсти можеш кілька діб, навіть не думаєш про їжу, не тягне. А от пити хочеться. Коли чуєш, як воно свистить та бахкає, то не думаєш, важко чи не важко. Все в жменю — і в укриття чи на штурм, на закріплення.
- Що найважче?
- Думки про дім, про рідних — оце найважче. Мої рідні в Києві. Дружина, два сини. Один лікується після шпиталю, контузія. Він військовий. З жінкою розмовляю щодня телефоном. Колись обійму.
- А втрата людей — не найважче?
- Це було колись. Так, пам'ятав, згадував, було важко. А коли ти бачиш смерть щодня... Зараз вже все. Це як в морзі працюєш, звик.
- Ви були у відпустці за цей час?
- Ще ні.
- Колись війна закінчиться. Що ви будете робити?
- Поїду далі воювати. Я з 2008 року лісівником працював у Іванкові, в Чорнобильській зоні. Наслухався лісу, тиші. Зараз тиждень, мабуть, зможу витримати.
- Якщо порівнювати: російсько-чеченська війна, АТО, зараз — як змінилися військові дії?
- Війна дронів зараз. Дороги — це взагалі не те. Те, що ми по чеченських горах бігали, ні зв’язку, нічого. Ну і тут у 2014-му так починалось. До початку 2017 року така ж комунікація була. Ні рації, ні РЕБів таких, ні "глушилок" не було таких, як у росіян. І вони нас "прикривали" дуже добре, ми взагалі одне одного не чули. Виїжджали — комунікація була. А коли вже приїжджаєш "на нуль", на позиціях починаєш працювати — тиснеш, а воно не функціонує. Зараз протидія РЕБам зовсім інша. Ми починали з одного автомата на трьох. А зараз можеш сам не стріляти — сидиш, з пульта стріляєш.
- Яку пораду, маючи такий бойовий досвід, дали б майбутнім військовослужбовцям?
- Порад немає, є побажання. Щоб вони усі повертались до своїх рідних. А поради — це не моє, я не даю порад. Я навчаю, як правильно.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
