Розповідь української тенісистки в ексклюзивному інтерв'ю Суспільне Спорт.
29-річна Людмила Кіченок - одна з найуспішніших українських тенісисток, що виступають у парному розряді. Кіченок займає 16-е місце у парному розряді рейтингу WTA, і у 2022 році вже здобула один титул - у Бірмінгемі.
У 2022 році Людмила Кіченок зупинилася у кількох кроках від історичних результатів на парних турнірах тенісних Грендслемів. На Ролан Гаррос та Вімблдоні вона, виступаючи у парі з Єленою Остапенко, доходила до півфіналів - результат, який упродовж 14 років не підкорювався жодній представниці України.
Читайте також: Українська тенісистка вперше за 14 років зіграє у парному півфіналі турніру Великого шолома
Кіченок, як і більшість інших українських спортсменів, зустріла повномасштабне вторгнення в Україні. Однак змогла залишити межі країни, виїхавши у Молдову, а звідти - у Європу.
В ексклюзивному інтерв'ю Суспільне Спорт українська тенісистка розповіла про перші емоції та переживання через війну. А також яким чином вона повернулася до виступів на міжнародних турнірах.
- Про війну в Україні
"Я взагалі не уявляла, що подібне могло статися. Повернулася 22 лютого до Києва з Дохи, де була на змаганнях і мала кілька днів на відпочинок вдома. А 23 лютого ввечері до мене приїхала мама з Дніпра. Я відновлювалась в Києві та мала чудовий настрій. Взагалі, не вірилося".
"Моя сестра Надія виїхала з України 22 лютого з чоловіком. Вона вже тоді мені казала: "Люда, збирайся, бо щось страшне почнеться!". Вони відлетіли у Стамбул. А я не вірила і казала: "Надя, чого ти переживаєш? Нічого не буде".
"А 24-го вранці мене розбудила мама, бо їй подзвонила Надя, яка вже перебувала у США, зі словами: "Ви що, спите? Прокидайтесь, бо вже Бориспіль почали бомбити". Це був шок. Перші дві години в мене трусилося все тіло і дуже було страшно. Це був якийсь страшний сон. 24-го ми ще весь день думали, що робити, ніхто не спав звісно. Не можливо було нічого робити, ми лише дивилися новини з моєю мамою. Мій тато приїхав до нас ввечері на квартиру, і ми вирішили 25 лютого вранці їхати у Молдову. Я навіть зараз, розповідаючи, переживаю це все заново. Це було дуже нервово".
"Моя мама працювала у Северинівці на Київщині, яка потім була однією з гарячих точок. Думаю, що якби на той момент я не повернулася і не була в Києві, то батьки б лишилися там. Вони лише зі мною зголосилися виїхати. Мама могла там бути, і коли про це думаю, то мені дурно. Дякую богу, що я в той день була в Києві та змогла їх вивести".
"Ми виїхали на авто і я 36 годин нонстоп їхала за кермом. Навіть не знала, що тіло здатне на таке. Я не спала десь тиждень. Я перебувала кілька днів у Молдові. Мій тато зміг виїхати, бо йому 63 роки".
"Три дні в Кишиневі, а потім я виїхала до міста Яси у Румунії. Я їхала в електричці і бачила наших мам з дітьми. Ти відчуваєш все це, і життя сприймається зовсім по-іншому. Дуже була вражена тим, як люди поставилися до нас у Румунії. Велика кількість волонтерів на вокзалі. Мені одразу дали чай. Надали усе необхідне. Усі об‘єдналися, аби допомогти українцям. Звідти вже я полетіла до Відня на літаку. А далі до США на змагання у Каліфорнію. Тоді в Індіан-Веллсі вже були змагання в нас".
- Про допомогу від тенісистів
"Я отримувала повідомлення від свої колег-тенісистів. Питали про те, чим можуть допомогти. Тоді в мене усе було, як в тумані. Багато було повідомлень, але не буду називати прізвища, щоб нікого не забути. Але писали і пропонували допомогу".
- Про родичів в Україні
"Через три тижні після нашого від’їзду мій тато повернувся до України. Ми про це не знали, ні мама, ні я. Потім я йому телефоную, а він мені: "Так, я вже у Одесі". Потім повернувся до Києва, бо не міг зі сторони спостерігати за усім. Як з’ясувалося пізніше, він ходив записуватися до ТерОборони добровольцем, але його не взяли, бо йому 63 роки. Повідомили, що в них вистачає людей, поки відпочивайте. Він допомагає як волонтер. Мама лишилася в Австрії, ми там орендуємо їй квартиру. Вона там з родичами чоловіка моєї сестри".
- Про стан після перших днів
"Коли я виїхала до Відня, там вирувало нормальне життя, я не розуміла, як можна так жити – посміхатися, якісь позитивні емоції переживати. А коли я прилетіла до Каліфорнії, там були тенісисти, все як завжди на змаганнях. Для мене це був шок. Я не розуміла, як можна тренуватися, бо моє тіло не хотіло нічого робити. Я приблизно 12 днів перед змаганнями нічого не робила. Всі тренувалися, посміхалися і я була шокована, чесно кажучи".
"У нас є психологи, які працюють в WTA, вони запитували: "Як сім’я? Чи все добре?". Я пояснювала, що виїхали і наче все добре, але звичайно, добре не могло бути. Вони співчували, але досі не усвідомлюють, що коїться у нашій країні. Вони запитують і на тому й все".
- Про постійний моніторинг новин
"Перший місяць, я постійно читала новини у Telegram. Але зараз я намагаюсь все менше й менше це робити, бо це не можливо. Таке відчуття, що голова розірветься. На жаль..."
"Коли я читала у закордонних новинах про заяви, що Україні потрібно здатися, то я не розуміла, як це можливо. Досі в мене відсутня база, де я б могла постійно тренуватися. Так, я приїздила до Риги, де ми з Єленою Остапенко разом тренувалися і я ніде не реєструвалась, як біженець. Я сподіваюсь, що повернуся до Києва і буду жити там, як раніше. Я розумію, що не може бути як раніше, але сподіваюсь дуже".
"Мене час від часу так накриває бажання повернутися додому. Особливо між змаганнями спливають думки: "Мені так хочеться додому. Так хочеться до Києва. Погуляти". Я дивлюся Інстаграм – який Київ гарний влітку і хочеться повернутися хоч на кілька днів. Побути вдома".
- Про спорт під час війни
"Я намагаюсь якось надихнути людей. Я цього не розуміла спочатку, але й люди мені кажуть, що ви спортсмени надихаєте і допомагаєте людям – даєте розуміння того життя, яке було до війни. Тобто допомагаємо морально. Але я досі не розумію, може це й не правильно, як можна викладати у соціальні мережі фото, як ти відпочиваєш – закордоном живеш нормальним життям. Я цього не роблю, бо я соромлюся. Може це неправильно, але я не можу. З корту, зі змагань можу викласти, але не більше. А також перепости роблю про війну, щоб люди знали що в нас коїться".
- Про допомогу з-за кордону
"Ми з сестрою за допомогою знайомого, який перебуває в Австрії, збирали медикаменти, щоб відправити в Україну. Допомагали знайомим, які волонтерять. Також відправляю донати на Збройні сили України. На Байрактари теж скидалася".
- Про дискваліфікацію росіян
"Було дуже важко, бо більшість спортсменів у турі не розуміють, що відбувається. На Вімблдоні зараз було краще, що відсторонили російських та білоруських гравців. Ми намагаємось робити свою справу і грати далі. Але я сподіваюсь, що ситуація у тенісі загалом зміниться і що будуть відповідні дії найближчим часом".
- Про спортсменів, які не підтримують відсторонення росіян
"Я б порадила їм стежити за новинами. Я теж шкодую, що до 24 лютого не стежила за новинами. Думала, ну, щось там коїться. Але зараз я дуже намагаюся стежити і їм раджу це. Вони мають можливість розуміти, що у нас відбувається, бо можуть дивитися різні канали".
- Про Кубок Біллі Джин Кінг проти США
"Ми навіть не відчували, що граємо проти американок. Було таке відчуття, що граємо з ними, аби зібрати кошти для України. Вони нас дуже добре приймали і все було на найвищому рівні. Дуже гарні спогади залишились від того матчу".
"Сама гра була дуже емоційна для мене та й для всіх. Два дні сиділа на стільці поруч з кортом та вболівала, я навіть не думала, що нам треба буде грати пару. Але рахунок став 2:2 і тут я розумію, що мені потрібно виходити на корт. Авжеж я була дуже вмотивована, ми дуже хотіли перемогти, навіть занадто. В якийсь момент, мабуть, це зіграло проти нас. Але це дійсно було дуже емоційно, хоч ми і не змогли перемогти. Це був матч, у якому все могли вирішити один чи два розіграші".
"Ми перший раз грали з Даяною Ястремською пару, але це було неважливо. Ми грали за команду і за України – зробили все, що могли. Все віддали на корті".
- Про підтримку на турнірах
"Переможний турнір у Бірмінгемі був не такий масштабний, як Кубок Біллі Джин Кінг у США. Але авжеж там також підтримують українців і вболівали за нас. Це відчувалося. Перемога там додала впевненості. Далі був Істборн, де ми вийшли до фіналу, але не грали той матч, моя партнерка Єлена Остапенко травмувалася в особистій зустрічі. Можна сказати, що ми не програвали на траві цього сезону, до півфіналу Вімблдону. Звісно перемоги підтримують твій психологічний стан, інколи навіть до сліз".
- Про дівчинку з України у Штутгарті
"Коли ми грали з сестрою пару на турнірі в німецькому Штутграті, то до нас приходила дівчинка з Харкова з мамою. Вони переїхали й живуть неподалік та тренуються. Приїхали до нас на змагання і для них це було свято. Вони були дуже щасливі. Це було приємно, що нам вдалося порадувати людей, які приїхали з війни".
- Про турніри серії Грендслем
"Я вважаю, що в нас з Єленою дуже сильна пара, і ми можемо ще більших успіхів досягти. Нам допомагає праця кожен день, тренування та й те, що на сто відсотків віддаємося своїй справі. Це секрет успіху, я вважаю".
"На Ролан Гаррос у нас майже всі матчі складалися з трьох сетів. Кожен матч був як на хвилях. Десь удача нам допомагала, десь ми добре грали. Але в цілому ми віддавалися в кожній грі на сто відсотків. Перед початком Відкритого чемпіонату Франції не було думок про те, що зможемо дійти до півфіналу. На мою думку, про це краще не думати, а фокусуватися на кожній наступній зустрічі. Тоді це простіше для мозку. Ти багато не думаєш, а просто граєш і все".
- Про виступ на Вімблдоні
"Взагалі не було ніякого тиску, бо турнір без рейтингових очок. Ми грали від матчу до матчу, не ставлячи одразу перед собою мету виграти Вімблдон. У кожному матчі віддавались і вийшов півфінал. Ми розуміли, що й у грі за вихід до фіналу є шанси, але не склалося в той день. Це був неймовірний досвід для мене, грати на Центральному корті Вімблдона. Мені дуже сподобалося і я сподіваюсь, що повернуся ще на той корт. Авжеж виграти турнір Гренд Слем – це моя мрія і я буду робити все, щоб її досягти".
- Про знайомих, які постраждали під час війни
"Коли перед початком Вімблдону сталася трагедія у Кременчуці, російська ракета знищила торгівельний центр – це було дуже емоційно. Там неподалік перебував мій тренер з фізичної підготовки. Але все добре з його рідними, я цьому дуже рада. Він знаходився поряд і це вплинуло на нього трохи".
"Ще був момент, коли я дізналася, що інший мій тренер з фізичної підготовки 37 днів знаходився у полоні в Ворзелі під Києвом. Дякую, що він живий і з ним все добре. Але у нього з будинку винесли все: від одягу до чашок на кухні. Було важко психологічно, коли я дізналася, що вони сиділи на підвалі 37 днів".
"Дуже важко дивитися на знищені та зруйновані спортивні бази. Це викликає обурення, відчуваю несправедливість. Це дуже важко. Але я з першого дня вірю, що Україна переможе. Я впевнена, що Україна переможе. Будемо робити все, що можемо для перемоги".
- Про плани на майбутнє
"Мала перепочинок кілька днів. Потім відправляюся до Риги, готуватися з Єленою до американської серії. А після виступу там будемо думати, що далі".
- Про Єлену Остапенко
"У неї бабуся у Запоріжжі була. Не знаю, чи жива досі. Єлена мене дуже підтримала, коли все це почалося. Вона допомагала мені, коли я перебувала у неї. Робила все, що може, аби мені було комфортно. Їй не потрібно пояснювати, що Росія напала на Україну. Вона це добре розуміє".
