Народилася в евакуації під час Другої світової війни, а зараз виготовляє поліські ляльки, які називає своїми «ліками». 84-річна майстриня з Рівного Вікторія Кисіленко понад 40 років створює авторські іграшки з тріпаного льону.
Вона опанувала ремесло самотужки, працює в цілковитій тиші, а наснагу бере з пробіжок босоніж разом із собакою Дорою. Її роботи зберігають у музеях та колекціях 17 країн світу. Про ляльки, в яких дорослі впізнають іграшки свого дитинства, — у проєкті «Власноруч».
«Дитинство пройшло у степу»: життя у роки Другої світової війни
Мене звати Вікторія Кисіленко, я майстер народної творчості. Роблю поліську ляльку з тріпаного льону, з льонового волокна. Це моє друге захоплення, і почала я виробляти ці ляльки лише у Рівному, бо до них у мене було захоплення флористикою. Чому я згадую про флористику? Тому що моє дитинство пройшло у степу. Народилася я у 1942 році в евакуації під час Другої світової війни. Тато поїхав на фронт, а мама забрала мене і двох старших братиків і виїхали до Узбекистану. Узбеки допомагали вижити, матеріально, морально, і скоро ми повернулися на Донбас у місто Ровеньки. Часто я була в гостях у бабусі, і вона мене водила до церкви аж на третє село. Йдемо степом, а навкруги така краса, і тому мені запам'яталася кожна квіточка. Я ще не ходила до школи, а квіти у степу я вже полюбила, і мені здається, що на все життя.
«Взяла до рук і почала крутити»: перша зроблена лялька
Вперше я її [поліську ляльку — ред.] зробила дуже-дуже давно, мабуть років 40 тому. Майстрині, що живуть у селах та займаються льоном та ткацтвом, самі розчісують його, відбілюють, кому що потрібно, а я його просто вичісую. Перші ляльки робила так, як колись давно-давно робили у селах. Я ніде не бачила такої ляльки, але ж, мабуть, якась інтуїція, що можна робити ці ляльки з льону. Відчуття, що це мій матеріал. Я одразу, на роботі це трапилося, взяла до рук і почала крутити. Перша лялька в мене була може не така гарна. Вона лишилася у Будинку самодіяльної творчості, бо його потім не стало, цього будинку, і я не знаю, де перша моя лялька. Потім цих ляльок було дуже багато. З моїх рук вийшли їх тисячі. Люди починають раніше і тоді досягають вершин своєї творчості, а тут почала вже в такому віці. Я їх почала одягати, спочатку вони були не одягнені, так, як автентичні поліські, як робили у старовину. Почала зустрічатися зі старими людьми, і вони вгадували в моїх ляльках свої старовинні ляльки, якими вони бавилися у дитинстві. Для мене це найбільша нагорода, що я, не бачачи цих ляльок, почала їх робити. У музеї Народної іграшки у Києві мої ляльки визнали, і сказали, що це давня-давня іграшка.
Робить ляльки в тиші
Коли я роблю ляльки, я ніколи не вмикаю телевізор, ніколи ні з ким не розмовляю. Чому? Не така я вже вредна — ні. Я зосереджуюся, щоб вона і гарна вдалася, і щоб у цих моїх сьогоднішніх ляльок був присутній дух Рівненщини. Коли я роблю ляльку, я постійно дивлюся на матеріал: що підійде до цього кольору. Я не роблю яскравих ляльок тепер. Усе ніби просто, але цими ляльками бавилися старі-старі люди і їхні діточки. Усе мусить бути в гармонії. Хлопчиків я також робила, дуже багато. Дівчатам коси заплітаю назад чи навколо голови. Це вже як захочуть ті діти, для котрих я роблю. А хлопчикам я роблю такі зачіски, щоб дітям було смішно. А вже за бажанням я роблю українську вишивку на рукавах та на грудях, як робили раніше.
«Люблю дивитися на дітей, котрі посміхаються моїм лялькам»
Коли я роблю ляльку, в мене на душі стає дуже-дуже спокійно, що б там не було у житті. Важкий час, треба десь набратися сили. Силу я беру у природі і у виготовленні іграшок. Я роблю не лише ляльки, я ж іще й іграшки для дітей роблю. Всі іграшки в мене тільки авторські, бо вони мені дають наснагу. Як я люблю дивитися на дітей, котрі посміхаються моїм лялькам, моїм коникам, моїм іграшкам! Подивишся телевізор і думаєш: як вижити? Дуже важко в такий час, а вони [ляльки та іграшки — ред.] допомагають. Я намагаюся всіляко підтримати дітей морально, щоб вони посміхалися. Ляльки — вони для мене як ліки. Мені від цього стає радісно на душі, що діти доторкнулися до старовини. Бо знаєте, як у цей час: кнопки, телевізори, комп'ютери і ці самокати тепер. А як він візьме цю лялечку — йому на душі стане легше.
Босоніж бігає за місто
Я навіть квіточки використовую лише польові: льон, безсмертник степовий, горобина. Усе таке, щоб діти бачили нашу красу. Я запитую: «Діти, а ви буваєте за містом?». Майже ніхто з дітей, підлітків не буває за містом. Усі занурилися у сучасні ігри. А я їм розповідаю: «А ви знаєте, що мені 85, а я ще босоніж бігаю за містом?» Чому? Тому що я люблю цю красу — луки, поля засіяні, вже дозріла пшениця, все це духмяне таке, як цей льон. Він духмяний, ви не думайте, що це просто трава. Кожна травинка — це золото для нас, вона ще зберігає тепло землі для нас. Ось чому я для всіх рекомендую: ходіть частіше за місто, ходіть босоніж, видирайтеся на гору, як я на Вишневу гору. Це вам дасть і наснагу для творчості, і здоров'ячко.
Про собаку Дору
Син мені подарував чудову собаку на кличку Дора. Ви знаєте, здавалося, що це навантаження для такої людини за віком, як я. Але ж коли вона зі мною ходить скрізь по полях, за містом — вона біжить, і я змушена бігти. Вона кудись видирається, і я змушена доганяти її. І це мені дає здоров'я, а повертаюся додому я у гарному настрої і починаю робити іграшки.
Де зберігаються ляльки
Багато-багато моїх ляльок по світу. У 17 країнах мої ляльки зберігаються. Основний матеріал — ляльки, композиції, іграшки — у нашому академічному театрі ляльок. Ще ляльки зберігаються в обласному краєзнавчому музеї. А ще Рівненський будинок культури збирає мої роботи. Там багато робіт усіх майстрів. Усі ляльки, які я робила для театрів, вони мої улюблені. Ляльки мої такі ж самі, тільки одні більші за розміром, інші — менші. Деякі ляльки я робила на підставках, а деякі робила композиціями за народними казками. Історія повинна бути. І хтось колись скаже: «А що це?». Та це ж іграшку робила одна стара людина, котра хотіла, щоб діти бавилися і посміхалися.
Діти допомагають у виготовленні ляльок
У мене є діти, тільки вони вже дуже-дуже дорослі. Чому я про них згадала? Тому що вони мені кажуть перші: подобаються їм мої ляльки одні чи інші, чи не подобаються. Частіше з поваги до мене кажуть, що подобаються. Вони допомагають мені вирішувати технічні проблеми. У цей важкий час я відчуваю, як зараз усім — і дітям, і дорослим — важко жити і виживати. Я зробила одну роботу — «Повернись живим». На ній я зобразила сім'ю: матір, двох дітей (хлопчика та дівчинку) і військового. Він йде в армію, і діти сумують за ним та бажають: «Повернись живим». Я як майстриня, як людина, як мама бажаю усім вижити. Бажаю перемоги і подальшого гарного життя в нашій рідній Україні!
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
