Рідні зниклих безвісти військовослужбовців зібралися, аби вишити імена своїх близьких, у селищі Гоща на Рівненщині. Таким чином вони долучилися до акції "Рушник надії", яка стартувала 2025 року по всій Україні.
Рідні зниклих безвісти військових 11 червня зібралися в селищі Гоща на Рівненщині у рамках акції "Рушник надії", аби вишити їх імена. Тут цю ініцативу реалізують вдруге.
"Сьогодні ми продовжуємо з гощанцями вишивати "Рушник надії". Тому що, на жаль, з'являються нові родини, які мають зниклих безвісти на війні. Хтось, напевно, минулого разу не прийшов і захотів теж, щоб позивний, ім'я їхнього рідного, були на цьому рушнику", — розповіла координаторка акції Руслана Броновицька.
Вишити ім'я свого чоловіка вирішила Наталія Ковалець. Василь зник безвісти у 2025 році на Курському напрямку.
"До сьогоднішнього дня він в мене рахується зниклий безвісти. Інформації про нього, на жаль, у мене ніякої немає. Але завжди є надія. Я скрізь їжджу, де які є заходи. Так само, наприклад, сьогодні я вважаю, що ім'я мого чоловіка має бути скрізь. Він достойний того, щоб його ім'я було скрізь. Він за нас, за нас всіх... Він в мене добра людина. Нам не довелось так і довго бути якось разом, але надія є на все", — поділилася Наталія Ковалець.
Серед учасниць акції й Тетяна Величко. З її слів, безвісти зник спочатку її чоловік Валерій Величко, а згодом — син, Богдан Дем'янець.
"Чоловік зник без відома вже четвертий рік, а син — рік і вісім місяців. І його на даний час ще немає. Новин ніяких немає, скільки просили, дзвонили, зверталися, даремно. Ніде ніяких відомостей немає. Ми по безвісти зниклих приїжджаємо на всякі заходи, на акції їжджу весь час. Чого так? Чого забирають краще? Чого на небо забирають краще? Нам вони теж тут треба. Але, на жаль, так як ми хочемо, не буває", — розповіла учасниця акції Тетяна Величко.
Акція стартувала улітку 2025 році в Києві. Восени того ж року "Рушник надії", до створення якого долучилися родини із декількох громад області, освятили у храмі Рівного. Тоді його довжина становила чотири метри.
Рідні зниклих безвісти продовжують вишивати і надалі.
"Саме вишивання — це певна терапія, тому що коли ми вишиваємо, ми згадуємо хлопців, говоримо про них. Кожен розповідає, важливо виговоритися. І це має такий терапевтичний ефект. А ще, вишиваючи не хрестиком якийсь візерунок, так, як це було в українській традиції, ім'я свого рідного, ти ніби молишся до Бога і просиш його, аби він "постелив" йому ту дорогу додому, якою б вона не була", — зауважила координаторка акції Руслана Броновицька.
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
