25-річний Назар Марчук — військовослужбовець зі села Мирогоща Друга на Рівненщині. З перших днів повномасштабного вторгнення він намагався потрапити до Збройних сил України і у 2023 році став сапером. Навчався в Україні та Польщі, брав участь у бойових операціях на різних напрямках, отримав поранення і контузію. Зараз він проходить реабілітацію і хоче продовжити службу інструктором.
Про службу, поранення та плани Назар Марчук розповів Суспільному.
"Їздив наполегливо у військкомат — а мене не брали": Назар Марчук про 2022 рік
Назар Марчук із Дубенщини розповів, що його військова кар'єра розпочалася ще до 2022 року. Спочатку рік строкової служби, потім шість місяців — за контрактом. У 2021 році звільнився в запас та пішов працювати на місцеве підприємство з виготовлення сиру.
"24 лютого почалася війна — приїхав на роботу, а там всі хлопці їхали у військкомат. І я поїхав — я ж служив", — зауважив чоловік.
З його слів, попри досвід служби, у 2022 році його не одразу прийняли:
"Я їздив наполегливо у військкомат: «Мене беріть, я хочу йти». Але мене не брали. Мій батько приїхав з-за кордону, щоб іти воювати, ми разом проходили комісію. Його забрали, а мені знову відмовили. І я почав шукати інші варіанти і дізнався про можливість долучитися до 47 інженерної бригади і отримати фах сапера".
Навчання в Україні та Польщі і перша ротація
Після навчань в Україні та Польщі перша ротація відбулася у жовтні 2023-го на Житомирщині.
"Пробули ми там місяць, розміновували після прильоту шахеда — сподобалося дуже, я не жалкую, що вибрав таку професію", — розповів військовий.
За його інформацією, у листопаді підрозділ перевели на Миколаївщину:
"Ми там були понад три місяці. Знаходили різні вибухові речовини, знешкоджували різні види боєприпасів, було й чимало прильотів. Місцеві допомагали нам, поселили в свої будинки, пропонували допомогу, у місцевій школі готували нам їсти з наших продуктів".
"Біжу і прошу Бога просто вижити": про Харківський напрямок у 2024-му
Із серпня 2024 року Назар Марчук служив на Харківському напрямку. Зокрема, жили у селі Стариця, за декілька кілометрів від "нуля".
"Мінування там було складним через ґрунт: прокопав 10 см — а далі камінь. Треба було довго довбати землю, щоб поставити міну. Найближче ми з командиром підходили до кац**ьких позицій — за 50 метрів. Ми мінували, повзаючи, щоб вони не зайшли на наші позиції. Дуже важко було, звичайно. Але ми свою роботу виконали", — пригадав сапер.
Додав, що перший виїзд на Харківщині запам’ятався йому надовго:
"Ми з командиром пішли двоє в розвідку. Коли виходили — по нас почав працювати кулемет. Я біжу і в думках прошу Бога просто вижити. Чую, як над головою свистять кулі. Я забіг у хату, за мною командир — і за ним відразу почав працювати міномет. Пересиділи, вийшли, перехрестилися. Як приїхали в нашу хату, то одяг можна було викручувати, добре спотіли".
Як отримав позивний Чорний Ворон
Зі слів Назара, позивний Чорний Ворон отримав на Харківщині під час мінування:
"Командир мені каже: «Йди там постав розтяжку, зроби все як має бути». Я пішов поставив розтяжку, гранату від гранати. Мені кажуть: «Ти, напевно, дуже везучий. Якби бахнуло, то ти літав би як ворон». І так з того пішло, що я став Чорний Ворон".
З побратимом Голубом ліквідували двох ворогів
На одному із завдань підрозділу повідомили, що в будинку немає військових РФ. Однак під час огляду Чорний Ворон із побратимом Голубом почули сторонні звуки.
"Заходжу зліва, дивлюся — погріб. Свічу ліхтариком — а там два кац**и. Вони нам кричать: «Хо**и, вам кінець, здавайтеся». Я кажу: «Українці не здаються». Ми туди кинули пару гранат і задвохсотили двох кацапів. А потім наші хлопці у тій хаті ще в полон взяли трьох противників, які прийшли на підмогу", — пригадав Назар.
Донеччина: мінування та перша контузія
Після Харківщини підрозділ перевели на Донеччину.
"На Харківщині легше було, там були лякливі кац**и. Як хлопці заходили на позиції, на штурм — вони все кидали і втікали. А в Донецьку — ні, з тими важко було воювати", — зауважив Назар Марчук.
Розповів, що там він отримав першу контузію під час мінування села Воздвиженка:
"Мене поставили старшим групи, ми мали розставити 100 мін. Я ніс протитанкові міни — і був перший приліт міномета. Я — 80 кілограмів, ще чотири міни — 40 кілограмів. Мене аж відкинуло з ними й перекинуло. Я був здивований, чому не здетонували ті всі міни, адже вони були в бойовому положенні. Якби вони зірвалися, то нас і по шматочках не зібрали би".
Останній виїзд і поранення 11 листопада 2024 року
Назар Марчук розповів, що був приряджений до 46 бригади ДШВ. У них було завдання — мінувати в Кураховому, куди зайшли вороги.
"Я тричі сідав у "Хаммер" і в мене було відчуття, що я не хочу їхати. На місці почали нас обстрілювати з РПГ. Добре, що "Хаммер" був броньований, ми втекли", — пригадав сапер.
Далі, з його слів, під час вивантаження на локації по них почали працювати дрони:
"Хлопці вискочили в окоп, я хотів вийти — і в мене заблокувало двері. Водій прибіг і відчинив, я встиг лише крок зробити, як чую — скид і вибух. Хочу зробити крок — і падаю. Дивлюся — а там кров, нога тіліпається. Передаю по рації, що я "триста". Дякую побратим Хохлу і Шої, які врятували мені життя".
Далі — лікування, операції та зустріч з батьком у лікарні в Львові
Після евакуації Назар Марчук був у госпіталях у Запоріжжі, Вінниці, потім потрапив у Львів. Там його перевели в палату до батька, який за місяць до того теж отримав поранення.
"Перший час було важко. Тут батько вже без ноги, і лікарі давали лише 1-2%, що мою збережуть... Але ми старалися підтримувати один одного. Я жартував: відріжуть — то відріжуть, тапки будемо носити одні на двох. Не проблема — дешевше буде", — пригадав військовослужбовець.
Він додав, що у Львові йому виконали понад 15 операцій і запропонували продовжити лікування у Фінляндії:
"Спочатку важко було адаптуватися до їхнього клімату, їжі, мови, мусили користуватися перекладачем, були інколи через це непорозуміння. Одну операцію робили там довго, десь 12 годин. З лівої ноги брали кістку, пересаджували в праву. Ще до того поставили мені пластину титанову від п’ятки до коліна, закрутили 12 шурупів".
Чоловік пробув у госпіталі у Фінляндії понад місяць. Коли звідти виписали — завезли в хостел для біженців.
"Там було багато біженців з Донецької та Луганської областей, говорили російською. Одна жінка: «Як ти сюди попав?» Кажу: «Військовий, після поранення». А вона до мене: «А ти що, воював за Україну?» Кажу: «Так». А вона: «А чого не за Росію?» Кажу: «Бо я народився в Україні і це моя батьківщина». Я не хотів далі з ними спілкуватися, бачив, що це проросійські люди. І почав писати в МОЗ, щоб забирали мене швидше в Україну, бо я вже тут не можу витримати", — поділився Назар.
Молодший брат Роман теж служить
Як розповів Назар Марчук, його 22-річний брат Роман також третій рік служить сапером:
"Він на машині розмінування зараз працює. Підтримуємо один одного. Я йому настанови даю: не ризикуй, придивляйся, будь більш уважний. Я вже те пройшов і не хочу, щоб ти повторював мої помилки. Кажу, бережи себе і насамперед думай головою, що і як зробити, щоб лишитися живим".
Рік на реабілітації, але хоче продовжити служити
Після поранення Назар Марчук проходить реабілітацію, але має задуми, які поступово втілює:
"Я купив будинок, у нас з дружиною троє дітей. Займаємося ремонтом. Серед задумів — придбати трактора і працювати на землі. Але якщо зможу нормально пересуватися — хочу продовжити службу інструктором. Буду навчати мінування, розмінування. І так хочу дослужити до пенсії".
Людям, які теж мають поранення і складні етапи в житті, чоловік зі свого досвіду радить не опускати руки, боротися, вірити, навіть коли лікарі дають лише 1% на одужання.
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
